Читать «Діти підземелля» онлайн - страница 13

Це було бліде, крихітне створіння, схоже на квітку, що зросла без променів сонця. Хоч їй було вже чотири роки, проте вона ходила ще погано, непевно ступаючи кривими ніжками, і хиталася, як билинка; руки її були тонкі й прозорі, голівка похитувалася на тонкій шиї, як голівка польового дзвіночка, але очі дивилися інколи так не по-дитячому сумно і усмішка так нагадувала мені мою матір в останні дні її життя, коли вона, бувало, сиділа біля відчиненого вікна і вітер ворушив її біляве волосся, — що мені ставало сумно, і сльози підступали до очей.

Я мимоволі порівнював її з моєю сестрою: вони були одного віку, але моя Соня була кругленька, як пампушка, і пружна, як м’ячик. Вона так жваво бігала, коли, бувало, розгуляється, так дзвінко сміялася, на ній завжди були такі красиві плаття, а в темні коси її щодня служниця вплітала червону стрічку.

А моя маленька приятелька майже ніколи не бігала і сміялася дуже рідко; коли ж сміялася, то сміх її бринів, як малесенький срібний дзвіночок, якого за десять кроків уже не було чутно. Плаття у неї було брудне й старе, в косі не було стрічок, але волосся у неї було довше й розкішніше, ніж у Соні, і Валек, на мій подив, дуже майстерно вмів його заплітати, що й робив кожного ранку.

Я був великий розбишака. «У цього малого, — говорили про мене старші,— руки й ноги налиті ртуттю»; цьому я й сам вірив, хоч не уявляв собі ясно, хто та яким способом проробив наді мною цю операцію. У перші ж дні я вніс жвавість і в товариство моїх нових знайомих. Навряд чи луна старої каплиці будь-коли повторювала такі голосні вигуки, як у той час, коли я намагався розворушити й захопити своїми іграми Валека й Марусю. Проте це вдавалося погано. Валек серйозно дивився на мене й на дівчинку, і якось, коли я примушував її бігати зі мною наввипередки, він сказав:

— Не треба, вона зараз заплаче.

Справді, коли я розворушив її і примусив бігати, Маруся, зачувши мої кроки за собою, раптом повернулася до мене, підвівши рученята над голівкою, начебто для захисту, подивилася на мене безпорадним, як піймана пташка, поглядом і голосно заплакала.

Я зовсім розгубився.

— От бачиш, — сказав Валек, — вона не любить гратися.

Він посадив її на траві, нарвав квітів і кинув їй. Вона перестала плакати і, перебираючи рослинки, щось говорила, звертаючись до золотистих жовтців, і підносила до губ сині дзвіночки. Я теж принишкнув і ліг поруч дівчинки.

— Чому вона така? — спитав я нарешті, вказуючи очима на Марусю.

— Невесела? — перепитав Валек і потім сказав тоном цілком переконаної людини: — А це, бачиш, від сірого каменю…

— Та-ак, — повторила дівчинка, як слаба луна, — це від сірого каменю.

— Від якого сірого каменю? — перепитав я не розуміючи.

— Сірий камінь висмоктав з неї життя, — пояснив знову Валек, дивлячись, як і раніше, у небо. — Так каже Тибурцій. Тибурцій добре знає.

— Та-ак, — знову відгукнулася тихою луною дівчинка. — Тибурцій усе знає.