Читать «Дім у Бейтінг Голлов» онлайн - страница 70

У п’ятницю мама сказала татові, що поїде зі мною до діда з бабцею. Дідо не приїхав цього тижня продавати свої сливи. І хтось переказав мамі, що він заслаб. Тато сказав, що він не зможе нас завезти, бо завгар не підпише путьовки, а без неї пускатися, коли у вихідні на кожному кроці повно міліції, він не хоче. Я знав, що ми поїдемо потягом, бо тато не хоче бачитися з дідом і бабцею, а путьовки він має запасні - з печатками; може їх заповнити і їхати куди завгодно.

Потягом ми їдемо до станції біля лісу, а звідти -пішки. Дідо, коли ми прийшли з мамою на обору, сидів і перебирав сливи, кидаючи їх у полив’яну мидницю. «Будемо смажити мармуляду» - замість привітання сказав дідо. Він не здивувався нашому з мамою приїзду, лише запитав, чи потяг уже поїхав на Іване-Пусте. «Бо щось я не чув», - пояснив він. Серпневі мухи обліпили сливи. Дві гуски шипіли, охороняючи виводок гусенят, які щипали по оборі траву. У хаті пахло густим сливовим солодом, мармуляда булькотіла у двох великих баняках. Бабця знала, що ми увечері повертаємося до Чорткова, бо мама не має часу побути довше. «А чого не сказала, що приїдете?» - запитала бабця. «Сама не знаю. Переказали, що тато прислаб». «Та вже легше, приходила Леська-фельшерка. Виписала піґулки і дала два вколи». «А Йван не міг вас привезти?». «Та шось там на роботі». «Якби хотів, то приїхав би», - упевнено сказала бабця. - Не буде з ним, Вірко, у тебе життя». «Мамо!». «Я бачу, що не буде. І ваша кватира в Чорткові не допоможе». «Не знаю», - якось невпевнено відповіла мама. «А ти, - звернулася бабця до мене, - біжи на двір, може, кого з колєґів своїх побачиш. Не забув іще їх?». «Ні», -відповів я і, лизнувши застиглої на дерев’яній ложці темно-синьої мармуляди, вийшов із хати і став коло діда. Ми поверталися до станції з двома сітками. Мама несла курку, завернуту в марлю, і два слоїки - з білою квасолею і сметаною. Я теліпався з сіткою, в якій було з десяток яблук і хробашливі грушки, які дідо знайшов на сусідському окопі. На станції, біля помащеної вапном будки, стояло кілька людей. Мама з ними привіталася. Потяг показався під лісом. Видряпуватися до вагонів було незручно. Станційна будка стояла нижче залізничного полотна і потрібно було дертися по шутрові. Сільські вуйки, які курили у тамбурах дизельного потяга, на таких станційках допомагали забирати до вагона дітей. Схопивши під пахи, мене втягнули у накурений тамбур. 1 мама, однією рукою схопившись за поруччя, теж якось видряпалася. Сіткою вдарила об металеву обшивку дизеля, але слоїки, на щастя, не розбилися. Ми знайшли вільне місце, і я сів біля вікна. На станції у Чорткові, коли ми повернулися, тато нас не чекав. Ми сіли у міський автобус і доїхали до центру. Не було тата і вдома, коли пані Ядзя, відчинила нам двері, бо побачила, як ми йшли з мамою з боку годинникової вежі. Тато приїхав лише на другий день, під вечір. Мама стояла на кухні над упринами пані Ядзі і плакала, витираючись вафельним рушником. А тато, який ніколи не дозволяв собі курити на кухні, курив. Пані Ядзя, напевно, чула запах диму і здогадувалася, що тато курить, але не виходила зі своєї кімнати. Я підглядав за татом і мамою у замкову дірку від ключа і не розумів, що сталося і чому вони мовчать. Нарешті тато погасив скурок і сказав: «Ну як знаєш», - і вийшов з кватири. Було так тихо, що я почув, як тато завів свій газон. Потім вийшла пані Ядзя і посадила маму на стілець. І сказала: «Таке саме доченіння маю зі Стасем. Та ви самі все бачите, Вірцю».