Читать «Дім у Бейтінг Голлов» онлайн - страница 27

Втома валила підполковника з ніг.

2

Домініканський костел продирав хмари високим шпилем; коли вони звалювалися на місто зі східного берега Серету, то одна частина міста мокла під дощем, а інша, ближче колії, бувала суха, як будякове бадилля. Дзвони церков, що вросли у чортківський ґрунт, розливалися по всіх вуличках. Дзвонарі особливо били на Різдво та на Великдень. І металеві звуки дзвонів, відбиваючись від високого берега Серету разом із дощем, якщо це було літо, або зі снігом, якщо була зима, - поверталися до міста. Стара синагога у єврейській дільниці загубилася там серед кривих вуличок, які збігали до річки. Влітку вона була схожа на заклопотану єврейку посеред великого двору, а взимі -на мірошника, обсипаного мукою. Нова ж божниця, за запліччям якої поруйнований палац, що до 1915 року належав рабинові, світилася на цілу околицю.

Усі знали, що євреї відчиняють світ істини ключами від своїх синагог, а поляки й українці - ключами від костелу та церкви. Ключі ж вони замовляли в одних і тих самих чортківських ковалів. Але рабини поарамейському славили Господа і створений ним світ, а ксьондзи зі священиками своїми мовами співали акафісти й псалми, теж славлячи Господа. І шлюби, і похорони ними відправлялися по-різному. Було одне небо і Серет був один. І міський годинник на Ратуші, наче й заведений для того, щоби час міста і кожного його мешканця пантрував Господь.

У травні бачили над містом комету, що залетіла в Серет. Казали, що тої ночі, коли комета впала у Серет, річка світилася діамантами, а в риб були золоті очі. Шепталися по вулицях про знаки й знамення. Навіть євреї повитягували свої найдавніші книжки, а чортківський ребе вишукував там пророцтва й знамення. Моше Зальцінґер тоді бігав до Серету, сподіваючись виловити хоч діамантову дрібку з води чи рибу, в якої золоті очі.

Коли до ребе прийшов Моше Зальцінґер, той, що намагався виїхати до Америки, ребе стояв над Серетом за плечима Старої синагоги. Потім вони зайшли до ребе в будинок. Про те, що Моше хоче до Америки, знали всі: від міщан, які заходили до Зальцінґерової бакалії купувати, і до селянок, які частіше у його крамниці вимінювали щось за щось, бо Моше розповідав про те, як його у Варшаві випровадили з американської амбасади. Всі знали також, що старші брати Моше давно в Нью-Йорку і кличуть його до себе.

«Пане Зальцінґер, то ви ще тут, а не в Америці?», -питалися в Моше.

Моше ніяково усміхався.

Того дня, коли Моше прийшов до ребе, Нохума Мордехая Фрідмана, по всіх чортківських вулицях пахли сливові садки, але Моше приніс до будинку ребе запах риби, яку привезли йому купці з Буковини. Ребе недовірливо поглянув на Моше і згадав, що той тримає невеличку бакалійну крамничку неподалік Ринку, з якої на півміста смердить рибою. Зі слів Моше, всі невдачі з отриманням американської візи було послано на його голову заздрісниками, тому чи не міг би ребе вичитати у своїх книжках, що потрібно робити, щоби мрія Моше здійснилася. Ребе Нохум Мордехай Фрідман теж знав, що всі Зальцінґери в Америці, і тільки Моше залишився в Чорткові, бо загубився дитиною під час війни, коли євреї тікали до Відня. «Прийдеш за тиждень», - сказав ребе на завершення розмови. І Моше вийшов від ребе розчарований, хоча й переконував себе, що навіть ребе може чогось не знати. Зрозуміло, які брами поміж людиною і Б-гом виставлено і не кожен їх може здолати. «Не кожен ребе», - поправив себе Моше.