Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 122

Прямісінько від Магди Клаудія побігла до Агати.

— Неймовірно! Ти її цьому навчила? Це чудово! — Агата схвально відреагувала на ідею Клаудії. — А батько був?

— На щастя, ні.

— Мабуть, він більше не заперечуватиме.

— Треба вигадати щось на зразок абетки, якийсь спосіб, щоб з нею поговорити!

— І тоді вона нам нарешті скаже, чий то був недопалок і банка з-під пива! І хто нам усе це підлаштував.

— Яка ти причепа! Хіба це так важливо?

Увечері Агата ліквідувала свій блог. Вона більше не відчувала в ньому жодної потреби. Була зовсім іншою людиною. Ну, може, не зовсім, але дівчина усвідомлювала, що йде в певному напрямку. Якому саме — вона ще не знала. Та була впевнена, що для початку в її шафі з’являтиметься дедалі більше кольорових речей.

«Тату, ти ж пробачиш мені, правда? — подумала вона. — Я тебе люблю й завжди любитиму. Але зрозуміла, що любов полягає в іншому. Не можна постійно відвертатися від життя, це сліпа вуличка. Мене цього навчила Магда. Коли приходжу до неї й спостерігаю за життям, зосередженим у невеликій кімнаті, замислююся, про що вона думає, коли почитавши якісь півгодини я підводжуся і йду, куди заманеться, а вона мусить залишатися там нерухома, мовчазна, неначе в клітці. Так само було і з моєю жалобою. Я ненавиділа матір, бо вона хотіла жити. Ненавиділа себе, бо не могла перестати жити. Не можна засуджувати людей, якщо їх не знаєш. Цього мене теж навчила Магда. Точніше, не вона, а ці двоє дівчат, Клаудія і Зоська. І ще хочу тобі сказати, що почуваюся так, наче я позбулася якогось обруча, що стискав мені серце. Нарешті я можу вільно дихати, можу сміятися, любити. Поки що немає кого. Ну, хіба що цього малого шибеника, Мацека. Але я знаю, що він, отой „хтось“ неодмінно з’явиться, хтось тільки мій. А поки я навчуся усміхатися, бо я не сподобаюся йому похмурою. Тому пробач мені, Тату. І пам’ятай, що я завжди тебе любитиму».

Перш ніж блог пішов у віртуальне небуття, Агата скопіювала Рафалову адресу.

«Мабуть, ти мене вже не пам’ятаєш, ти написав комент на моєму блозі, а я не відповіла. Пробач. Хочу тільки сказати, бо так буде по-чесному, що життя не таке жахливе, як я думала. Я знайшла дівчину з моїх снів, знайшла в реальному житті. Ні, це не те, що можна подумати. Ніщо нас не єднає. Вона непритомна й приходила в сни, щоб мене розбудити. Я розумію, що все це здається жахливо банальним, але це правда. Спасибі за листа й пробач, що не відповіла, але життя все-таки прекрасне! Щиро, Агата».

Очі Зосі нагадували два блюдця.

— Абетку? — прошепотіла вона вражено.

— Це ж геніально, хіба ні?! Навіть, якщо вона відповідатиме поки що «так» або «ні», — захоплено говорила Агата.

— Ти її мамі казала? — спитала Зоська.

— Е-е-е, ні… я так поспішала до Агати. Але тепер ми зможемо її про все розпитати. Вам не здається, що це фантастика?! — схвильовано вигукнула Клаудія.