Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 121

Малгожата Гутовська-Адамчик

— Як справи, Спляча Королівно? Ну ми тут і наробили галасу, га? Нічогенький момент ти собі вибрала! Можна сказати, у десятку. Ти, мабуть, більше тямиш, ніж нам здається, правда?

Магда ворухнула долонею, і Клаудія зрозуміла це як «так».

— Ти мене чуєш, правда? І розумієш?

Магда знову підтвердила.

— Знаєш, що?! У мене є ідея! Суперідея! Але спершу, щоб ніхто не думав, що я ухиляюсь від справи, прочитаю тобі сьогоднішній уривок.

Вітер не відповів, він просто здіймав хлопчика дедалі вище, доки тому не запаморочилася голова. Їх проминали зграї птахів, що відлітали на південь, вони раз по раз продиралися крізь хмари, які базікали між собою важко зрозумілою хмарною мовою.

— Несу погоду, радість, сонце, — говорила одна, ліниво потягуючись на сонці.

— Дощ несу, дощ, грозу, град, зливу. Тримайте мене, бо впаду-у-у-у… — і шугонула долу, у чорну прірву, яку щомиті освітлювали спалахи блискавиць.

Сонце поволі сідало. На небі залишилася одна-єдина маленька хмарка, яка нерішуче пливла, немовби вагаючись, зволікаючи, то в один бік, то в інший. Певної миті Петрусь відчув, що на крилах вітру лине разом з нею, що вона вкрила його ніби ковдрою, а клаптики хмари чіпляються йому до одягу.

— Добридень, хмаринко! — привітався він. — Куди ти мандруєш?

— Петрусь?! — вигукнула хмарка голосом Прагнення. — Звідки ти тут взявся? Хіба не знаєш, що це небезпечно?

— Це ти?! — зрадів хлопчик і стиснув великий шматок хмарки в обіймах. — Це справді ти?!

— Припини, не стискай, бо вичавиш із мене дощ! — скрикнуло Прагнення швидше весело, ніж розгнівано.

— Чому ти втекло?

— Я не втікало. Це стається з усіма небажаними почуттями. Ми перетворюємося на пил і здіймаємося разом із Вітром.

— Куди?

— Не знаю. Мабуть, кудись на край світу.

— Ти було там коли-небудь?

— Ні. А ти, що ти тут робиш?

— Я пообіцяв Вітрові подружитися з ним.

— Йому пощастило.

— Немає в мене дому, немає, немає… Мушу бігти, мушу мчати, летіти… — зашумів Вітер. — Ти віддав мені своє серце… З тобою лечу, з тобою я мчу, ген далеко…

— Добре, що ми знову зустрілися! — сказало Прагнення. Але голос його неначе пригас.

Петрусь теж радів, хоча волів би повернутися додому. Стати на землі, пошукати зарослу бур’янами стежку, пролізти крізь дірку в паркані, продертися крізь колючі кущі, побігти до мами й розповісти їй про свої пригоди.

— А тепер покажи, чого ти навчилася! — мовила Клаудія, відкладаючи набік книжку. Увімкнула музику і, підспівуючи, підійшла до ліжка. Магдині пальці, мов за командою, заворушилися. — Ну, суперово! Домовимося, що на «так» робиш рух, ніби киваєш головою, тобто вгору й униз, а на «ні» — праворуч і ліворуч. Окей?

Магда зрозуміла й ворухнула рукою, показуючи «так».

— Чудово, прекрасно! — раділа Клаудія. — Якщо так і далі піде, то за тиждень зможеш писати мейли до свого хлопця! Або до подружок, як сама захочеш. Цікаво тільки, коли ти розплющиш очі. Так хочеться, щоб ти нарешті щось сказала, а найдужче кортить дізнатися, чи Агата казала правду про те, що їй снилося, чи вона все вигадала. Хоча, знаєш, навіть якщо це й казка, то дуже непогана, як гадаєш?