Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 114

— То вона просто з мене кепкує, але взагалі Агата добра дівчинка.

— Що?! Я?! Я найгірша, найогидніша й найпідліша з усіх! — Агата щосили вдавала розлючену, а сама ледь стримувалася, щоб не розреготатися.

— Ти?! Підла?! Ха-ха! Ти, мабуть, не знаєш, що це значить.

— Схаменіться, дівчата, так ми їй нічим не допоможемо, — тільки й сказала Зося.

Схопився на ноги й побіг нагору.

— Ти й досі тут? Відгукнися! — кликав Петрусь, але Прагнення не озивалося. — Будь ласка, скажи хоч щось! — та довкола лунали самі чужі голоси. — Допоможіть мені хтось! — благав малий.

— Прагнення вщухло, Прагнення вмовкло, Прагнення заснуло, перетворилося на пил… — почув Петрусь шум Вітру, який влетів крізь вікно.

— Що ти таке кажеш?! — скрикнув Петрусь крізь сльози. — Це неправда! Ти брешеш! Я не хочу! Воно моє! Тільки моє! — останні слова хлопчик прошепотів до себе, а тоді безсило сів на східцях. Та за мить підхопився, викинув камінці з кишені, вибіг у сад і щосили гукнув:

— Послухай мене, Вітре! Я викинув камінці! Я знову легенький мов пір’їна! Забери мене, куди хочеш, але віддай мені Прагнення!

Вітер зашумів, утворив вихор і підняв Петруся, виніс його крізь вікно, підхопив угору, вище й вище, понад будинками й деревами, понад хмарами. Хлопчик бачив, як далеко внизу залишається сад і будинок із червоною черепицею, його дім, стежка до якого заросла чагарником та бур’янами. Він намагався не втратити їх з очей, щоб знайти дорогу додому, аж тут Вітер, якому набридло товариство Петруся, поставив його на землю.

— Я знаю, що ти самотній! — хлопець намагався перекричати вихор. — Знаю, що ти не маєш дому! Що в тебе немає друзів і тому тобі сумно. Якщо хочеш, я буду твоїм другом. Коли тобі буде погано, можеш прилетіти до мене й розповісти про свої печалі. Щоправда, я лише малий хлопець, який не бачить кольорів, але краще мати бодай такого друга, аніж не мати жодного, правда? Ти згоден? — продовжував він кричати, не знаючи, розуміє його Вітер чи ні.

— Ми твої подруги, ти ж знаєш, правда? Я, Агата і Клаудія. Сподіваюся, що ти це розумієш. Але ти, мабуть, не підозрюєш, що завдяки тобі відбулося чимало різних речей, а передусім те, що… Хай там як, але я дуже рада, що познайомилася з тобою. А тепер увага: «Радіо-Анин запрошує на щоденну музичну передачу. Нині, як завжди для вас — група „Feel“!»

Зося підвелася й вклала навушники у вуха Магди, а тоді уважно придивилася до її обличчя. Їй здалося, що лице дівчини проясніло, але це тривало лише мить, і Зося навіть боялася комусь про це розповісти.

Коли мати зазирнула до Агатиної кімнати, дівчина стояла перед дзеркалом і думала, що б таке одягнути. Речі на підлозі утворювали посеред килима похмурий чорний пагорб.

— Ти кудись збираєшся?

— Іду з дівчатами до «Променаду».

— З дівчатами? — у материному голосі водночас вчувалася цікавість і розчарування.

Агата обернулася й глянула на неї.

— А в чому справа?

— Бо ми хотіли вийти з Вальді… Я думала…

— То йдіть собі. Дай тільки малому на морозиво.