Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 11
Малгожата Гутовська-Адамчик
Зося намагається не вирізнятися. Братиме приклад із решти. Від а до я. (У всьому). Не буде вона зголошуватися добровольцем, піднімати руку, ставити додаткові запитання й рятувати клас власними знаннями. Вона трохи непокоїться, чи не вплине це на її оцінки, але ризик завжди існує. Матиме нагоду на контрольних і біля дошки.
«Так треба! — повторює подумки. — Це необхідно!»
— А хто, власне, вирішив надягти на нас це шмаття? — бурмоче під носом Агата.
Класна керівничка, Беата Крупа, не може відповісти. Їй здавалося, що все це обговорили ще в червні. Батьки були «за», педрада — тим більше. Виховне значення шкільної форми не викликає сумнівів. Молодь проймається соціальними цінностями, у позитивному значенні цих слів, зникають суспільні відмінності. Діти нарешті виглядають акуратними.
— Ну, ми ж не обговорюватимемо цього тепер, коли форму вже пошито? — ображено кидає вона з-над журналу.
— А чому б і ні? — наполягала Агата. — Вона кошмарна!
Клас мовчав, проте цього разу всі були на її боці.
— Що тобі в ній не подобається? — учителька явно збиралася конфліктувати.
— Тканина, колір і фасон, тобто все. Вона пошита з якогось слизького пластику, якого жодна бактерія не торкнеться навіть за тисячу років, гівняного кольору (у класі лунає обережний сміх) і фасон, який, можливо, був модним у шістдесяті, але тепер викликає хіба що відразу. А ви не вважаєте, що якби школа серйозно сприймала учнів, то мала би запитати нашої думки щодо цього?
— Люба моя… — учителька робить паузу, бо їй, власне, нічого сказати. — Дозволь поки що, доки ви ще не дорослі, вашим батькам та опікунам (вона особливо підкреслює слово «опікунам», щоб зробити Агаті прикрість) вирішувати за вас?
— Мою маму ніхто не запитав, що вона про це думає.
— Мабуть, вона, як завжди, не прийшла на батьківські збори? То що, накажеш спеціальну делегацію до неї посилати? Зрештою, у нас демократія. Батьківський комітет вибрав цю тканину, колір і фасон, і така модель у нашій школі є обов’язковою. Про рішення вас повідомили кілька місяців тому, у вас було досить часу, щоб звикнути до цього факту.
— У нас так. А у вас? — не здається Агата.
— Що ти маєш на увазі?
— Вам доведеться дивитися на нас по шість годин щодня.
— Напевне я волію дивитися на форму, аніж на всі ці демонстрації моди, які ви мені тут щодня влаштовуєте! — гнівається вчителька.
Знуджена Агата вирішила не відповідати, мовляв,
— Школа — це не армія, і тим більше не в’язниця, отож форму слід скасувати! — заявила вона.
Клас сидів приголомшений, бо нікому й на думку не спало, щоб тепер, коли все було вирішено ще в червні, раптом почати опиратися. Але ж більшість ніколи не вихилялася. Вони воліють покірно йти на заріз або до бою, як є авторитетний лідер. Проте Агаті вони не довіряють. Може, із цією формою, й варто було її підтримати, але Агата занадто швидко втрачала інтерес до будь-чого, шкода було зусиль, щоб допомагати їй у спільній боротьбі. Крім того, вона ніколи не приховувала, що їй на них начхати з високого дерева. Зрештою, як би там не було, завжди краще почекати на розвиток подій, а тоді стати на боці переможця, філософськи киваючи головою: