Читать «Дівчата з 13-ї вулиці» онлайн - страница 11

Зося намагається не вирізнятися. Братиме приклад із решти. Від а до я. (У всьому). Не буде вона зголошуватися добровольцем, піднімати руку, ставити додаткові запитання й рятувати клас власними знаннями. Вона трохи непокоїться, чи не вплине це на її оцінки, але ризик завжди існує. Матиме нагоду на контрольних і біля дошки.

«Так треба! — повторює подумки. — Це необхідно!»

— А хто, власне, вирішив надягти на нас це шмаття? — бурмоче під носом Агата.

Класна керівничка, Беата Крупа, не може відповісти. Їй здавалося, що все це обговорили ще в червні. Батьки були «за», педрада — тим більше. Виховне значення шкільної форми не викликає сумнівів. Молодь проймається соціальними цінностями, у позитивному значенні цих слів, зникають суспільні відмінності. Діти нарешті виглядають акуратними.

— Ну, ми ж не обговорюватимемо цього тепер, коли форму вже пошито? — ображено кидає вона з-над журналу.

— А чому б і ні? — наполягала Агата. — Вона кошмарна!

Клас мовчав, проте цього разу всі були на її боці.

— Що тобі в ній не подобається? — учителька явно збиралася конфліктувати.

— Тканина, колір і фасон, тобто все. Вона пошита з якогось слизького пластику, якого жодна бактерія не торкнеться навіть за тисячу років, гівняного кольору (у класі лунає обережний сміх) і фасон, який, можливо, був модним у шістдесяті, але тепер викликає хіба що відразу. А ви не вважаєте, що якби школа серйозно сприймала учнів, то мала би запитати нашої думки щодо цього?

— Люба моя… — учителька робить паузу, бо їй, власне, нічого сказати. — Дозволь поки що, доки ви ще не дорослі, вашим батькам та опікунам (вона особливо підкреслює слово «опікунам», щоб зробити Агаті прикрість) вирішувати за вас?

— Мою маму ніхто не запитав, що вона про це думає.

— Мабуть, вона, як завжди, не прийшла на батьківські збори? То що, накажеш спеціальну делегацію до неї посилати? Зрештою, у нас демократія. Батьківський комітет вибрав цю тканину, колір і фасон, і така модель у нашій школі є обов’язковою. Про рішення вас повідомили кілька місяців тому, у вас було досить часу, щоб звикнути до цього факту.

— У нас так. А у вас? — не здається Агата.

— Що ти маєш на увазі?

— Вам доведеться дивитися на нас по шість годин щодня.

— Напевне я волію дивитися на форму, аніж на всі ці демонстрації моди, які ви мені тут щодня влаштовуєте! — гнівається вчителька.

Знуджена Агата вирішила не відповідати, мовляв, de gustibus і так далі, зрозуміло, що вчительки не переконаєш. Класна керівничка дещо завчасу відчула свою моральну перевагу, ніби вони дійшли спільного висновку. Тим часом Агаті зробилося смішно від самої думки, яка їй щойно сяйнула:

— Школа — це не армія, і тим більше не в’язниця, отож форму слід скасувати! — заявила вона.

Клас сидів приголомшений, бо нікому й на думку не спало, щоб тепер, коли все було вирішено ще в червні, раптом почати опиратися. Але ж більшість ніколи не вихилялася. Вони воліють покірно йти на заріз або до бою, як є авторитетний лідер. Проте Агаті вони не довіряють. Може, із цією формою, й варто було її підтримати, але Агата занадто швидко втрачала інтерес до будь-чого, шкода було зусиль, щоб допомагати їй у спільній боротьбі. Крім того, вона ніколи не приховувала, що їй на них начхати з високого дерева. Зрештою, як би там не було, завжди краще почекати на розвиток подій, а тоді стати на боці переможця, філософськи киваючи головою: