Читать «Діви ночі. Книга друга» онлайн - страница 51
Юрій Павлович Винничук
Та щойно я попрямував до сходів, як у мене за спиною пролунав знайомий голос фрау Ольги:
— Привіт, кохасику. Заскучив за мною? Я знала, що ти прийдеш, і чекала на тебе.
Я рвучко повернувся.
— Ну-ну, не так різко, — сказала вона. — У мене в руці пістолет.
І на підтвердження своїх слів засвітила нічну лампу. Тьмяне сяйво висвітлило постать фрау з пістолетом в руці.
Не знаю, чи у вас коли-небудь цілився хтось із пістолета. Якщо ні, то скажу вам, що відчуття це не є з тих ліпших. У тій частині тіла, куди спрямована цівка, відразу починається скрут м’язів. Це так, якби вже куля туди полетіла. Думати в такій ситуації дуже важко. Натомість з’являється інстинктивне бажання заговорювати зуби.
— Ти вбила Дзвінку? Навіщо? — спитав я.
— Чому вбила? Дала укол. Хтозна, чи після стількох доз морфію не стала б вона наркоманкою? Навіщо зайві муки?
— Як ти її знайшла?
— Макс їхав за пані Аліною, а я їхала за Максом. Коли Макс вдав, ніби загубив її, і відстав, пані Аліна заспокоїлася і більше не звертала уваги, хто за нею їде. Я бачила, як вона підібрала тебе на вулиці, далі ви поїхали в лікарню. Все дуже просто.
— А коли була облава, де ти поділася?
— Тут. Сховалася в кімнаті малої.
— Під ліжком?
— Який ти здогадливий!
— А що з дівчинкою? Ти ще їй уколу не зробила?
— О, то ти повернувся через неї? А я думала, що тебе привела сюди жага до мене. Як гірко я помилилася. Ти мені завше подобався.
— Я спитав, що з дівчинкою?
— Я ще не встигла зайнятися нею. У мене доволі часу. А тепер, мій любий, піднімайся по сходах.
— Куди?
— Побачиш. І не пробуй робити ґеци. Якщо не хочеш, аби сталося з тобою те саме, що з Ярком. Я стріляю цілком добре.
Я слухняно рушив нагору.
— Але з Ярком тобі не все вийшло добре.
— Ти це теж повинен врахувати. Це означає лише одне — на кулях економити не варто… А скажи мені, що Ярко шукав у книжковій шафі?
— Книжку. Він тримав її в руках, коли я його знайшов. Книжка мені підказала, де знаходиться касета.
— Отже, я не помилилася. Коли ми від’їхали, я подумала, подумала і теж дійшла того ж висновку. Навіщо він повз до тих книг? Щоб вийняти книжку, яка може тобі підказати, де знаходиться касета, правда? А яким чином книжка може слугувати підказкою? Можливо, своєю назвою. Щось на зразок «Смерть виповзає з підвалу» або «Духи на стриху». Але усі місця в будинку, де можна було щось заховати, я дбайливо обшукала. Проте, якщо книжка була кимось подарована і підписана, то підказка мусила причаїтися в підписі. А хто з Яркових знайомих міг йому дарувати книжки? Довкола крутилися самі кретини. І тут я згадала його дружину. Вона справляла враження. Виглядала якраз на таку, що читає книжки.
Нагорі я спинився.
— Не зупиняйся, іди просто в мою улюблену кімнату.
— В кімнату тортур? Що ти задумала?
— Нічого страшного. Вирішила трішки порозважатися. Життя таке нудне й нецікаве. Ну-ну, заходь. І не думай затраснути двері, бо куля долетить швидше, аніж ти дриґнешся.
У кімнаті фрау ввімкнула світло. Я побачив перед собою ліжко і всі причандалля для забави.