Читать «Діви ночі. Книга друга» онлайн - страница 49
Юрій Павлович Винничук
— Ти мене знаєш. Все, що я зараз потребую, це побільше алкоголю, аби заспокоїти нерви.
— Пий, що бачиш. Чао.
Я поліз в бар і витяг пляшку сухого шампанського та Мартіні.
— Ти все це збираєшся вдути? — поцікавилась Надя, солодко потягуючись.
— Я думаю, ти мені складеш компанію.
Я підсунув журнальний столик і розставив на ньому пляшки та келишки.
— Ну-ну, і що це буде за коктейль?
— Називається «Зимна Мері».
— Чому «зимна»?
— Фригідна тому що. Для гарячої бракує коньяку.
— Не хочу. Суміші з коньяком надто підступні. Коли я п’яна, я собою не керую.
— Відколи це? За моєї пам’яті ти ще керувала собою.
— А тепер ні.
— І чим це небезпечно для мене?
— Невідомо.
— Так між нами, я пообіцяв Франьові до тебе не доторкатися.
— Брешеш!
— Він мене попередив, щоб я до тебе не пхався.
— Брешеш!
— А як ти гадаєш, чому він вивів мене на кухню?
— Дебіл!
За це ми і випили. Після двох келихів, я відчув суттєву полегкість, мої нерви заспокоїлися, і в милому патяканні з Надею проминув весь вечір. Але навіть тоді, коли вона нарешті пішла спати, я не склепив повік.
XVII
Франьо повернувся пізно вночі. З його щасливого обличчя можна було здогадатися, що облава вдалася.
— Ну, все! — вигукнув він. — Фірмі пана Ромця настав капець! Що ти там міряєш? Налий і мені.
— Розказуй, не трави душу.
Він упав на канапу з келихом, жадібно відпив і сказав:
— Ми зупинили авта на сусідній вулиці, далі пішли пішки. Міліція оточила всі три будинки, а тоді висадила двері. Ті жлоби навіть не боронилися, їх раз-два скрутили, речові докази — дві касети — знайшли там, де вказав. І шлюс!
— Ну, і кого ви загребли?
— Пана Ромця, пана Зенця, його жінку, ще того бурмила Макса… Ну, там ще була служниця, але ми її відпустили… Стара баба. Ще якась дівчинка спала. Ми її не рухали.
— Стривай, а фрау Ольга?
— Фрау Ольга? — перепитав Франьо, і мені відразу стало кисло на душі. — Яка фрау?
— Там була ще одна жінка. Вона серед них, може, найнебезпечніша.
— Ніякої жінки ми не бачили. В першому будинку був Роман, Макс і служниця. В другому тільки якась дівчинка. А в третьому Зеньо і його жінка.
— І ви всюди дивилися?
— По всіх кімнатах, по всіх закамарках.
— А там, де спала дівчинка?
— Але там нікого не було!
— Під ліжком дивилися?
Франьо наморщив чоло і здвигнув плечима…
— Чорт його знає… Повинні були дивитися.
— Зрозуміло. Вона випорснула.
Неясна тривога раптом охопила мене.
— Франю, поїхали!
— Куди? Я спати хочу.
— Я кажу: поїхали! То не є жарти. Чи ти хочеш прокинутися з перерізаним горлом?
Він витріщив очі, але я зблефував якраз влучно. Він миттєво зібрався, прихопив пістолет і ми тихенько, щоб не розбудити Наді, вийшли з хати.
— Куди їхати? — спитав у машині.
Я назвав лікарню.
— Заберемо звідти одну дівчину.
Франьо важко зітхнув.
XVIII
Я потермосив вхідні двері, звідкись виповзла заспана чергова, і я їй показав десять карбованців.
— Розумієте, їду вранці у відрядження. Мушу з жінкою побачитись.
— Хоч би цукерки купив, — буркнула вона. — 3 порожніми руками до жінки йде.