Читать «Діви ночі. Книга друга» онлайн - страница 2
Юрій Павлович Винничук
— Уявляю. Але ви єдина, хто може засвідчити, що великі люди не конче мали бути кам’яними болванами. А так між нами, про кого ви вже написали?
— Почала я з Сяся Людкевича.
— Але він ще жиє!
— Так, але я мусила зачати з нього. То, знаєте, все одно, що розрахуватися з кредитором. Я була один час в нього втріскана по самі вуха. Він хтів на мені вженитися. І якби я не була така дурна, то життя моє пішло б зовсім іншою колією.
— Але хто б від того виграв? Замолоду ви були такою красунею, що жоден чоловік не мав би з вами тихого щастя. Не уявляю вас за ліпленням щонедільних вареників, як то прийнято в усіх порядних галичанок. Цілком можливо, що ви б зруйнували йому життя.
— Але ви є в’їдливий! Хоча, може, маєте рацію. З мене була б нездала жінка.
— Хоч із вами жоден чоловік не чувся б щасливим, проте вам вдалося ощасливити безліч чоловіків! Ви їм відкрили такі обрії, яких вони були позбавлені. Все це вартує увічнення.
— Мене осудять. Святі імена на таке не заслужили. Вони чисті й непорочні.
— Святі імена не користувалися кльозетовим папером?
— Перестаньте! — залилася сміхом пані Аліна.
Авто спинилося. Будинок пані Аліни крізь густе гілля дерев майже не прозирався. Я допоміг їй вибратися з авта і повів по під руку по гравієвій доріжці, обабіч якої пінилися квітники, які розливали надовкіл бзикання та дзижчання різноманітних комашок і бджіл. Вже від самого цього затишку настрій у мене почав поправлятися. А поправився він ще більше, коли я перехилив келих югославського вишневого вермуту. Ми вмостилися у вітальні в м’які крісла, і я відчув, як мене огортає спокій.
— Ну, — усміхнулася господиня. — Давно ми з вами не бачилися. Розповідайте.
— З нинішнього дня я знову безробітний, — повідомив я.
— І це все ваше горе? — розсміялася вона.
— Просто я мав дуже вигідну роботу. А тепер знову доведеться щось шукати.
— І що ж то була за робота?
— Художником на заводі. Раз на тиждень прийдеш, зробиш свою справу і гуляй далі.
— А яка була платня?
— Сто сорок.
Пані Аліна залилася голосним сміхом.
— Сто сорок карбованців! Та за такі гроші я навіть не встану з фотеля.
— То ви, а то я.
— Бо ви є трохи гоноровий. Я вам пропонувала помогти, а ви ся відмовляли. Але ще не все втрачено. Хочете працювати за грубі гроші?
— Де?
— О Господи! Він не питає, яка робота, а питає, де! Яка різниця, де? Може, це на Марсі, а, може, в Підгірцях. Зараз до мене прийде один пан, котрий мені багато чим завдячує. У нього є дуже великий бізнес. Пам’ятаю, він у мене цікавився, чи не маю якого інтелігентного хлопця. Сподіваюся, ви ще не втратили своїх інтелігентних манер, гаруючи на заводі?
— І що то за пан?
— То є пан Роман. Він зв’язаний з дуже високими людьми.
— Але чим він займається?
— У нього надто розмаїті інтереси. В одному місці купує, в іншому продає. Але є одна галузь, яка нас єднає. Це — гарні панянки.
— Що, він теж плекає цей виноград?
— Можна сказати й так.
— Ви хочете мене знову познайомити з кримінальним кодексом?
— О-о, ви є надто розважливий. У ваші літа я без роздуму кидалася в перший-ліпший вир і, знаєте, завше виринала суха-сухісінька. А чому? Бо не боялася йти просто, куди вела мене дорога, і ніколи не розмірковувала на роздоріжжях. Це мене врятувало. Вам пропонується добра робота. Наскільки я орієнтуюся, тисячі три в місяць.