Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 742

— Перш аніж ми розлучимося, скажіть мені, що можу я вчинити для вас, Мерседес? — запитав граф Монте-Кріс­то.

— Я хочу тільки одного, Едмоне: щоб мій син був щасливий.

— Моліться Богові, щоб він одвів од нього смерть, адже тільки він тримає у своїй руці людське життя; про все інше я потурбуюся.

— Дякую вам, Едмоне.

— А ви, Мерседес?

— Нічого мені не треба, я живу поміж двома могилами; одна — це могила Едмона Дантеса, що давно помер; я його кохала! Моїм зів’ялим вустам не випадає промовляти це слово, та серденько моє нічого не забуло, і ні за які скарби світу не віддала б я цю пам’ять серця. У другій могилі лежить чоловік, якого Едмон Дантес убив; я виправдовую це вбивство, мій обов’язок молитися за вбитого.

— Ваш син буде щасливий, — повторив граф Монте-Кріс­то.

— То і я буду щаслива, наскільки це можливо для мене.

— Але… все ж таки… як ви житимете?

Мерседес журливо всміхнулася.

— Якщо я скажу, що житиму тут так, як ото колишня Мерседес, тобто працею, ви не повірите цьому; тепер я вмію тільки молитися, проте мені й не треба працювати; закопаний вами скарб знайшовся в тому самісінькому місці, про яке ви й казали; люди будуть допитуватися, хто я, що я тут роб­лю, на які кошти я живу, та хіба не все одно мені! Це стосується лишень Бога, вас і мене.

— Мерседес, — мовив граф Монте-Кріс­то, — не докоряю я вам, та ви принесли надто велику жертву, відмовившись від того статку, що його здобув граф де Морсер, адже половина його належить вам по праву.

— Здогадуюся я про те, що хочете ви мені запропонувати, та я не можу взяти його, Едмоне, мій син не дозволив би мені.

— Тож я нічого й не зважуся зробити для вас, не заручившись Альберовим схваленням. Я дізнаюся, що він хоче, і буду улягати його бажанням. Та якщо він погодиться на те, що я пропоную зробити, ви не будете проти?

— Ви маєте знати, Едмоне, що я вже не в змозі міркувати; не в змозі я ухвалювати рішення, крім одного — ніколи нічого не вирішувати. Господь наслав на мене бурі, що зламали мою волю. Безсила я в його руках, мов горобець у пазурах орла. Якщо я ще живу, значить, така його воля.

— Обережніше, пані, — сказав граф Монте-Кріс­то, — не так поклоняються Богові! Бог вимагає, щоб його розуміли і свідомо приймали його могутність; тим-то він і дав нам свободу волі.

— Ні! — вигукнула Мерседес. — Не кажіть такого! Якби я гадала, що Бог дав мені свободу волі, то що порятувало б мене від розпуки?

Граф Монте-Кріс­то пополотнів трохи і понурив голову, пригнічений пристрасною силою того горя.

— Ви не хочете сказати мені: до побачення? — простягнувши їй руку, запитав він.

— Навпаки, я кажу вам: до побачення, — заперечила Мерседес, урочисто показуючи на небо, — як бачите, в мені ще живе надія.

І, потиснувши тремтливою рукою графову долоню, Мерседес побігла до східців і зникла.

Тоді граф Монте-Кріс­то помалу вийшов із дому і знову попрямував до гавані.

Та Мерседес не бачила, як він ішов звідтіля, хоч і стояла біля вікна мансарди, де мешкав старий Дантес. Очі її шукали вдалині корабель, що віз її сина у відкрите море.

Щоправда, вуста її несамохіть, тихо шепотіли: