Читать «Граф Монте-Крісто» онлайн - страница 729

— Що ви кажете оце таке, пане Вільфоре! — вигукнув голова. — Ви, певне, марите! Вас підводить розум! Неважко зрозуміти, що таке нечуване, несподіване, жахливе звинувачення могло потьмарити ваш глузд; отямтеся врешті, оговтайтеся!

Королівський прокурор похитав головою. Зуби його цокотіли, немов у лихоманці, обличчя було мов крейда.

— Глузд мій ясний, пане голово, — сказав він, — лиш тіло потерпає. Я визнаю себе винним у всьому, що закидає мені цей чоловік; я повертаюся в мій дім і буду чекати розпоряджень пана королівського прокурора, мого наступника.

І, промовивши ті слова глухим, ледве чутним голосом, Вільфор хибкою ходою попрямував до дверей, які перед ним несамохіть відчинив черговий виконавець.

Зала мовчала, приголомшена тим страшним викриттям і не менш страшним зізнанням, трагічною розв’язкою загадкових подій, що вже два тижні хвилювали паризькі світські кола.

— А ще кажуть, що в житті не буває драм, — озвався Бошан.

— Зізнаюся, — сказав Шато-Рено, — я все ж таки волів би закінчити з усім цим, як ото генерал Морсер; куля в лоба — просто втіха порівняно з такою катастрофою.

— До того ж, вона вбиває, — докинув Бошан.

— А я хотів одружитися з його донькою! — сказав Дебре. — Бідолашна дівчинка добре вчинила, що вмерла!

— Засідання суду закрите, — сказав голова, — справа відкладається до наступної сесії. Призначається нове слідство, яке доручать іншій особі.

Так само спокійний і вже зазнавши неабиякої пошани публіки, Андреа покинув залу в супроводі жандармів, які мимоволі ставилися до нього з повагою.

— Та й що ви скажете про все це, друже мій? — запитав Дебре поліцая, тицьнувши йому дуката.

— Врахують пом’якшувальні обставини, — відказав той.

XIV. Покута

Вільфор ішов до виходу; усі розступалися перед ним. Будь-яке велике горе викликає повагу, і ще не було прикладу, навіть за найжорстокіших часів, щоб першої хвилини люди не поспівчували тому, кого спіткало непоправне лихо. Люта юрба може убити того, хто їй ненависний, та рідко трапляється, щоб люди, присутні під час оголошення смертного вироку, образили нещасливця, навіть якщо він учинив злочин.

Вільфор пройшов крізь лави глядачів, сторожу, судових чиновників та й подався додому, сам собі ухваливши вирок, проте охороною була йому його скорбота.

Бувають трагедії, які люди можуть осягнути почуттями, та не можуть охопити розумом; і тоді найбільший поет — це той, у якого вихопиться найпалкіший і найщиріший вигук. Той вигук заступає натовпові цілу повість, і він слушно робить, що задовольняється ним, і ще більшу рацію має, якщо визнає його довершеним, коли в ньому звучить істина.

Утім, нелегко було б змалювати те заціпеніння, у якому ішов із суду Вільфор, ту гарячку, що від неї сіпалася кожна його артерія, напинався кожнісінький нерв, набрякала кожна жилка, гарячку, що мільйонами терзань катувала кожнісіньку частину його тлінного тіла.

Тільки сила звички допомогла Вільфорові насилу доплентатися до виходу; він скинув із себе суддівську тогу не тому, що цього вимагали правила пристойності, а тому, що вона важенним тягарем пекла його плечі, немов страшне убрання Несса.