Читать «Грішна» онлайн - страница 6

З іншого боку воріт раптово з’явилася вбрана в чорне жінка — так тихо, що Мора злякалася, побачивши, що крізь ґрати на неї дивиться обличчя. Воно було старе, зморшкувате, немовби провалювалось у себе, однак очі були живі та яскраві, як у пташки. Черниця мовчала, запитували самі лише очі.

— Я докторка Айлс із лабораторії судово-медичної експертизи, — сказала Мора. — Мене викликала поліція.

Ворота з вищанням відчинилися.

Мора ввійшла у двір.

— Я шукаю детектива Ріццолі. Здається, вона в каплиці.

Черниця вказала на протилежний бік двору. Тоді розвернулася й повільно почовгала до найближчих дверей, залишивши Мору саму.

Сніжинки кружляли й танцювали поміж голками мокрого снігу, наче білі метелики навколо своїх важконогих родичів. Дорога до каплиці вела прямо через двір, але каміння під ногами вкривав лід, а Морині чоботи вже показали свою неспроможність упоратися з такою поверхнею. Тож натомість вона пірнула у вузьку накриту галерею, що оперізувала двір по периметру. Це був прихисток від сльоти, який, одначе, не захищав від вітру, що пронизував її пальто наскрізь. Жінка була шокована цим холодом, що знову нагадав їй, яким жорстоким може бути грудень у Бостоні. Майже все життя вона провела в Сан-Франциско, де сніг був нечастою радістю, а не тортурами, як от ці жалкі голки, що кололи їй обличчя, залітаючи під дах. Мора перейшла ближче до стіни й тісніше вкуталася в пальто, проминаючи темні вікна. За воротами ледве чутно шуміли автомобілі на Джамайка Рівервей. Але тут, у цих стінах, жила лише тиша. Місце здавалося безлюдним, за винятком літньої черниці, яка її впустила.

Саме тому таким шоком було побачити три обличчя, що дивилися на неї з-за одного з вікон. Черниці стояли за склом мовчазною живою картиною, немов привиди в темних одіяннях, і спостерігали, як чужинка заходить дедалі глибше в їхнє святилище. Три погляди в унісон проводжали її.

Вхід до каплиці був перекритий жовтою поліцейською стрічкою, яка провисла, обліплена кіркою мокрого снігу. Мора підняла стрічку, пройшла під нею й відчинила двері.

Спалах камери засліпив її, вона завмерла, поки двері з тихим сичанням зачинялися в неї за спиною. Коли нарешті зморгнула яскраве полум’я з сітківки й перед очима проясніло, Мора побачила ряди дерев’яних лав, побілені стіни й величезне розп’яття над вівтарем. Зала була холодна, сувора, а вітражі вікон робили її ще похмурішою, бо пропускали дуже мало світла.

— Зачекайте там і дивіться під ноги, — озвався фотограф.

Мора опустила очі до кам’яної підлоги й побачила кров. І сліди — хаотичний візерунок слідів із медичним сміттям: ковпачки від шприців, розірвані упаковки, які лишила по собі бригада швидкої допомоги. Але тіла не було.

Вона обвела поглядом ширше коло: шматок затоптаної білої тканини в проході, червоні бризки на лавах. У цьому холоді вона навіть бачила своє власне дихання, і їй здавалося, що температура падає ще нижче, доки вона читала криваві сліди, вивчала плями, що рухалися між рядами лав, й усвідомлювала, що тут сталося.

Фотограф знову взявся знімати, кожен спалах бив Морі по очах.