Читать «Галапагос (журнальний варіант)» онлайн - страница 108

Я тоді провалював у школі екзамени з усіх предметів, крім мистецтва. В кохоській середній школі мистецтва взагалі ніхто не провалював — це було просто неможливо. І я втік, щоб розшукати матір. Але в цьому мені так і не пощастило.

Батько видрукував понад сотню книжок і майже тисячу оповідань, але за всі мої мандри я зустрів лише одну людину, яка твердила, нібито колись чула при нього. Мене ця зустріч після таких тривалих пошуків дуже вразила, я навіть ненадовго втратив глузд.

Я ніколи не телефонував батькові й не надсилав йому нічого, крім поштових листівок. Не знав навіть, що він помер, аж поки загинув сам і він уперше з’явився переді мною при вході до голубого тунелю в потойбічне життя.

Однак я пишався ним за те єдине, чим, на мою думку, міг пишатися й він: адже я також служив у морській піхоті Сполучених Штатів. Це була наша сімейна традиція.

І, їй-богу, хіба тепер я не став письменником, хоч анітрохи й не сподівався що мої карлючки, як і батьківські, колись стануть надбанням читачів? Ні, читачів уже немає. Та й не може бути.

Отже, обидва ми тепер поводилися так, як оті голубоногі олуші під час залицяльного танка, — виконували запрограмовані рухи, незважаючи на те, чи було кому спостерігати нас, чи, найімовірніше, ні.

Ось батько звертається до мене від сопла:

— Ти зовсім як твоя мати.

— В якому розумінні? — питаю я.

— Знаєш, яка була в неї улюблена цитата? Звісно, я знав, знав і «Мандаракс». Ту цитату я взяв епіграфом до цього роману.

— Ти віриш, що людські істоти — це добрі тварини, яким пощастить розв’язати всі свої проблеми й знову перетворити Землю на райські кущі.

— Можна мені побачити її? — спитав я. Я знав, що мати десь там, у тунелі, адже вона померла. Перше, про що спитав у батька, коли й сам помер, було: «Ти не знаєш, що сталося з мамою?» Адже я повсюди її розшукував, поки не вступив до морської піхоти.

— Чи не мати отам позад тебе? — поцікавивсь я.

Голубий тунель весь час звивався, корчивсь, то стискаючись, то розширюючись, і коли він розширювався, то я нерідко мав змогу зазирнути глибоко всередину. І ось там, коли батько з’явився втретє, я й побачив жіночу постать. Я думав, то матір, але мені знов не пощастило.

— Леоне, я — Найомі Тарп, — мовила до мене та жінка. Це була наша сусідка, що після втечі моєї справжньої матері якийсь час усіляко намагалася мені її замінити. — Авжеж, я місіс Тарп, — знов озвалася вона. — Ти пам’ятаєш мене, Леоне, правда ж? Заходь сюди — так само, як заходив до мене через кухонні двері. Будь гарним хлопчиком; ти ж не хочеш, щоб тебе залишили там ще на цілий мільйон років?

Я ступив ще крок до сопла. «Баійя де Дарвін» перетворилася для мене на фантастичне плетиво павутиння, а голубий тунель — на такий самий реальний і необхідний транспортний засіб, як трамвай у Мальме, що ним я щодня добирався на верф і додому.

Та раптом іззаду, з самої верхівки павутиння — з «воронячого гнізда» «Баійї де Дарвін» — я почув химерні звуки, що їх видавала якась примара: то щось раз у раз вигукувала Мері. Скидалося на те, що вона в нестямі. Слів я розібрати не міг, але голос був такий, наче вона дістала кулю в живіт.