Читать «Вона» онлайн - страница 94

Кожен день Марі відчувала, наче її щось роз’їдає зсередини, ніби з неї випалюють все, чим вона була пов’язана з батьками. Як же вона сердилась, як ненавиділа їх, як же їй боліло, і найнестерпнішим було те, що навіть ненависть не могла вбити в ній той малий вогник надії, що невдовзі батьки все ж їй повірять. Адже вони її батьки… І як же було тяжко Марі всі ці півроку справді не зійти з розуму. Удавати, що все добре, що вона все розуміє, що це їй на користь.

Тішило тільки те, що батьки через почуття провини хоч приходили й часто, однак не надовго, — не могли дивитись на дочку в таких умовах.

Єдиним, через що Марі дійсно не з’їхала з глузду, були Анна і Андрій. Хоча їх спочатку до неї не пускали, оскільки вони їй вірили, а потім хоч і пускали, але дуже рідко. Це було те, заради чого Марі жила. Півроку, за які Марі почала розуміти, що життя хоча й може скластись не так як ми собі запланували, і хоча воно може скластись дуже погано і пережити дещо дуже важко, та завжди жевріє надія, той вогник в далині, заради якого все ж варто жити. Проміння завжди пробивається крізь хмари, а рослини можуть пробиватись крізь асфальт, так і вона зможе пробитись крізь усі труднощі, бо їй є до чого прагнути, до людей які в неї вірять.

Сни Марі так і продовжували приходити до неї. І від того, що вона не може нічого зробити. Вона навісніла від почуття провини і постійних докорів сумління, від бездіяльності. Її брала злість, що вона не може нічого подіяти, сум, що люди гинуть. І все це в таких умовах…

Марі ніколи не забуде першої зустрічі з друзями. Пройшла здається вічність, як вона тут опинилась. Вона була абсолютно одна, така слабка. Телефону й інтернету в неї не було. Усе що було, то це стіни психіатричної лікарні. А друзі, ЯКІ ТАК ПОТРІБНІ БУЛИ, не приходили. Вона знала причину, але все ж щиро вірила, що вони знайдуть спосіб до неї потрапити. Вони мусили, вони не могли її полишити, тільки не вони.

Друзі зайшли в палату. Марі була геть бліда і виснажена. І здавалось навіть не помітила їх присутності в кімнаті.

— Марі, привіт, — Андрій невпевнено підійшов до подруги.

— Я не божевільна, — вона вчепилась в Андрія і заплакала.

— Ми знаємо. Коли б ми в тобі сумнівались, ми б не прийшли, — Анна, що стояла за Андрієм, зняла щось з шиї. Присіла біля них на ліжку.

— Тому ми маємо придумати, що нам робити далі, — простягнувши руку до Марі, промовила Анна.

Відкрила долоню в якій лежав амулет. Той, що його дала Марія.

— Це тобі. Буде блокувати сни. Адже вони тобі напевно сняться. Та, хоч не мучатимеш себе, — Анна розуміюче поглянула на Марі.