Читать «Вона» онлайн - страница 44

— Киця моя, ти замерзла? — Дмитро підійшов до Анни. — Ходи до мене, зігрію))).

— Та ні нормально, біля багаття добре, — намагаючись приховати свої почуття, Анна криво посміхнулась до хлопця.

Марі поглянула на Андрія, у якого напружилось все тіло. Він вдивлявся на Анну з Дмитром крізь багаття. Кулаки його стиснулись. Марі раптом відчула напругу й у власному тілі. Вона відчувала як швидко б’ється серце Андрія. Вона відчувала як він біситься, як намагається вгамувати в собі цей гнів і як важко йому це зробити.

— Я піду ще пройдусь. А ти подивись, щоб Дмитро палку не перегинав, — Марі поклала руку Андрію на плече і повільно сповзла на стиснутий кулак. — Не хвилюйся. Ти ж знаєш, що він тут лише через те, що нас треба було відвезти.

Кулак Андрія розтиснувся, і він ніжно поглянув на Марі.

— Іди. Я побуду тут.

— Андрію, тільки… — Марі знову торкнулась його руки і поглянула в очі.

— Обіцяю, триматиму себе в руках))). Іди, — посміхнувся у відповідь Андрій.

Це й був той момент, коли Марі та Андрій відчули цей нерозривний зв'язок, який утворився між ними і з того моменту поєднував їх невидимим ланцюгом. Момент, який Марі справді ніколи не забуде. Адже тоді вона зрозуміла, що хоч би що трапилось, у її серці буде людина, яка ніколи її не зрадить. Людина, яка вірить в неї. Людина, з якою вона може бути сама собою і не боятись, що її скривдять. Чоловік, який буде для неї усім: справжнім другом, прикладом, опорою. Звичайно вона тоді ще того не розуміла. Але з кожним днем розумітиме, що він буде для неї ідеальним чоловіком. Проте як інколи буває цікаво в житті: нам геть не потрібні ідеальні люди, нам потрібні кохані. Але Марі в той час ще не знала й цього.

Розділ 21

Сварка

Марі сиділа на своєму ліжку і чекала, коли Тарас повернеться додому. Вона не хотіла затягувати з розмовою і не мала бажання чекати до ранку. Було вже досить пізно Марі геть не хотілось спати. Раптом вона почула як під’їжджає машина до будинку, і вона попрямувала на перший поверх.

Марі майже спустилась, коли Тарас відчинив двері. Зайшовши в дім, він побачив Марі і щиро посміхнувся.

— Не варто було мене чекати. Але мені дуже приємно, — Тарас ще ширше посміхнувся.

— Я б хотіла поговорити. Можете приділити мені декілька хвилин? — і серце Марі дивно стиснулось. Якесь секундне відчуття, ніби перехоплює дихання.

— Так, звичайно. Проходьте у кабінет.

— Він зайшов перший і сів у своє крісло за столом. Слідом за ним зайшла Марі і сіла навпроти.

— Усе добре? Ви якась стурбована.

— Я хотіла поговорити про вас, — Марі запнулась, бо правду кажучи, не знала, як те все зробити правильно.

— Про мене? — Тарас не дуже здивувався. — Так давайте.

— Спробую з початку… — Марі намагалась зосередитись. Але те серйозне налаштування і логіка її думок із часу розмови з Назаром кудись поділось. І тепер усе вивилось якоюсь нісенітнецею. — Ви знаєте хто такі емпати?

— Хто??? — було видно, що Тарас про це нічого не знав.

— Емпати, це люди, які відчувають інших людей.

— Відчувають??? Це ж як??? — Тарас уже не розумів до чого ця розмова.