Читать «Вона» онлайн - страница 124

— Тарас вже знає?

— Ні, він спить.

— Де все відбудеться?

— У кабінеті, ввечері. Але я не змогла додивитися сон. Прокинулась. Раніше такого не було. Не розумію… Раптом я щось через це упущу? — Марі занепокоєно поглянула на Назара. — Раптом щось важливе, як так вийшло? Він з’явився, і я відразу прокинулась.

— Марі, не картайте себе. Ви знаєте де він з’явиться, цього має вистачити, адже діяти потрібно буде максимально швидко. Що потрібно від мене? — Назар намагався залишатись зібраним. Хоча це йому зараз вдавалось вкрай погано. Адже він вже й не знав, що йому робити. Він бачив стан Марі і посилати її на найтяжчий бій та ще й у такому стані було бездушно. Та Назар розумів, що на кону стоїть життя Тараса і змушений був триматись до кінця.

— Бути на відстані. І раптом що, викликати вчасно швидку, — Марі сумно поглянула на Назара. — Впевнена, що ви це і так знаєте. Але мушу сказати, ще раз. Я зроблю все, щоб його вберегти.

— Марі, я знаю. І хочу дещо сказати і вам. Будьте готові до всього. Ви все ж людина.

— І ще одне… У моїх речах є лист. Для Тараса. Якщо… — Марі не змогла продовжити. Повітря застрягло в горлі. — Віддайте його Тарасу.

— Добре.

Тяжчої розмови в житті Марі ще не було. Та на неї чекало ще гірше побачити зараз Тараса. Марі зайшла до спальні так само тихо, як і вийшла. Тарас вже не спав, але ще був у ліжку. Побачивши Марі, він все зрозумів.

— Сьогодні? — він поглянув на Марі, яка здавалося ледь стоїть на ногах.

— Так… — вона з усіх сил намагалась стримати сльози.

— Ей… — Тарас піднявся з ліжка і швидко підійшов до Марі, — чого ти? Усе буде добре, — він поцілував Марі і міцно-міцно обійняв. — Коли?

— Ввечері.

— Ну, тоді ми маємо цілий день. І я хочу, щоб ми провели його якнайкраще. Тому пропоную кудись вибратись.

Але як би вони не старались. Якби не намагались веселитись, кожне слово, кожен погляд, кожен дотик були сповнені смутку і печалі, так, ніби це останнє слово, останній дотик, останній погляд. Повернувшись додому вони сіли за вечерю. Але нікому не хотілось їсти. Марі дуже нудило і через хвилювання і через… Через те, про що Марі не могла думати. Але з думок це не йшло. Вона вагітна. Вагітна від чоловіка, якого безмежно кохає. Ось воно, те, про що можна тільки мріяти! Зараз їй здавалось, що все дійсно вийде. Марі дивилась на Тараса. І уявляла, якою буде реакція коханого, коли вона йому про все розкаже. Він, напевно, дуже зрадіє. Вона уявляла, як він обійме її і буде щось схвильовано розказувати їй, а вона його не слухатиме, бо у вухах від щастя шумітиме.

— Що? — зацікавлено запитав Тарас.

— А що)?

— Ти на мене щойно так цікаво дивилась). І так посміхалась). Мені сподобалось. Про що ти думала?

— Та я вже й не пам’ятаю), — Марі не збиралась усе так зіпсувати.

Вони мовчки піднялись із — за столу і пішли в кабінет. Марі взяла револьвер і сіла в крісло. Тарас сів у крісло за столом. Там де був у її сні. Вони мовчки дивились одне на одного і слухали як збігає хвилина за хвилиною, кожна з яких була неймовірно довгою, для тих, хто чекає і неймовірно короткою для тих, хто збирається прощатись. І це просто розривало душі обох.