Читать «Вирій загублених душ» онлайн - страница 4

Обідньої пори Аню покликали до старшої покоївки по зарплатню. На конторку поклали сто євро. Новенька аж підскочила.

— Ми так не домовлялися!

На її крик зі свого офісу вийшов хазяїн.

— Ця синьйора працює у нас усього тиждень. Через недбалість їй зменшено зарплатню, — сказала Джина.

Часто-густо заробітчанам не платять обумовлену суму. Розрахунок простий: прислуга без документів нікому не поскаржиться. Але новенька не знала про такий звичай. Її щире обурення вразило Сильвіо. Анине знання мови відкрило йому деякі обставини, які Джина хотіла б приховати. Він зажадав пояснень.

— Чому на деяких номерах цілими днями висить табличка «Не турбувати»?

Зрештою, хазяїн звернувся по свідчення до інших працівниць.

— Ми хотіли покепкувати над новенькою, — призналася темношкіра Анжеліна.

Інцидент було вичерпано, зарплату Ані — відновлено в обумовленому розмірі, а Джину — тимчасово усунуто від займаної посади.

Сеньйор Конті запросив нову покоївку до свого офісу.

— Я мушу попросити у вас вибачення, — зітхнув він, всідаючись у крісло й запалюючи сигарету.

— Не варто, це ж не у ваших звичаях.

Аня крутнулась на підборах і збиралася з власної ініціативи припинити розмову.

«Ти ба яка!» — відмітив подумки Сильвіо.

Він підвівся і провів молоду синьйору до виходу. В його погляді було щось співчутливе. Здавалося, хазяїн і справді був прикро вражений цим випадком. Аня хоч-не-хоч зустрілася з ним поглядом.

— Зачекайте-но! — зупинив він її на порозі. — Ви вже встигли побувати на Везувії? Я відчуваю себе винним перед вами. Якщо ви не проти, я підвезу вас туди, на оглядовий майданчик.

«Чому б і ні? Нехай усі бачать мене поруч із Сильвіо. Мабуть, тоді будуть обережнішими».

Зеленкуватий «Фіат» розвернувся і помчав до траси.

Власне, Аня могла і сама дістатися туди, якби хотіла. Для цього потрібно було сісти на поїзд і прямувати до станції «Ерколано-Скаві», а потім скористатися автобусом «Транспорті Везувіано». А далі все одно довелося б досить довго йти пішки на кілометровій висоті над рівнем моря. Це називалося «сходженням на Великий Конус».

Мовчазний Сильвіо дибав неквапно, що було цілком зрозуміло для чоловіка такого віку — йому було вже, мабуть, шістдесят з гаком. Нарешті перед подорожуючими відкрився величезний кратер, завбільшки з київський Майдан Незалежності. Гірські схили чорніли під скам’янілою лавою. Далі відкривався вид на Неаполітанську затоку.

— Везувій — древній, але діючий вулкан. Час від часу його жерло закорковується, — зазначив чоловік, підтримуючи молоду жінку за лікоть. — А потім вибухає, викидаючи велику кількість лави, попелу, піску і газів.

Його молода супутниця завмерла, уявивши собі цю картину.

Анин гнів минувся. Коли вони із Сильвіо сідали у «Фіат», щоб повертатися назад, вона з жалем подивилася на свої натерті під час сходження ноги й раптом усвідомила, що в цей літній сезон не має ані зручного взуття, ані легкого одягу. Не захопила із собою в Італію навіть сонцезахисних окулярів і головного убору, щоб уберегтися від теплового удару. Наступну сторінку свого життя потрібно було розпочинати з нового та повного обладунку.