Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 388

Я зайшов до своєї кімнати. Мряка й нудота похмурого південного міста, де не буває ніяких подій, нагнали на мене смуток і втому. Пам’ятаю, перед тим, як лягти, я подумав про таємничий долар (у Сан-Франциско він став би прекрасною зав’язкою для детективного оповідання). “Тут, здається, є трест візників, який має чимало акціонерів, сонно подумав я. — І як швидко видають у них дивіденти! Цікаво, що було б...” — і я заснув.

На другий день король Сеттівайо був на своєму місці й протрусив мої кістки по бруківці до будинку 861 на Джессамайн-стріт. Я звелів йому чекати і, коли звільнюсь, протрясти мене назад.

Азалія Едер була ще блідіша й тендітніша, ніж напередодні. Підписавши угоду (по вісім центів за слово), вона зблідла, як крейда, й раптом почала сповзати із стільця. Без особливих зусиль я підняв її, поклав на старовинну канапу, а потім вибіг на вулицю і гукнув піратові кавового кольору, щоб він покликав лікаря. З мудрістю, якої я не підозрював у ньому, негр залишив своїх шкап і побіг, певне, розуміючи, що гаяти часу не можна. За десять хвилин він повернувся з поважним, сивим, тямущим лікарем. Кількома словами (кожне дешевше, ніж вісім центів) я пояснив лікареві, як потрапив до цього порожнього таємничого будинку. Він розуміюче уклонився і спокійно звернувся до старого негра:

— Дядечку Цезарю, збігай до мене і скажи міс Люсі, щоб дала глечик свіжого молока й півсклянки портвейну. Мерщій. Тільки не кіньми. Біжи пішки — я хочу, щоб ти повернувся ще на цьому тижні.

Я впевнився, що лікар Меррімен теж не довіряє швидкості коней цього сухопутного пірата. Коли дядечко Цезар вийшов, ступаючи незграбно, але прудко, лікар ввічливо і водночас дуже уважно оглянув мене й нарешті, мабуть, вирішив, що зі мною можна говорити.

— Це від недоїдання, — сказав він. — Іншими словами — це наслідок злиднів, гордості й голоду. У місіс Кесуел багато відданих друзів, які були б раді допомогти їй, але вона не хоче приймати допомоги ні від кого, крім цього старого негра, дядечка Цезаря, який колись належав її родині.

— Місіс Кесуел? — здивовано спитав я. Потім глянув на угоду й побачив, що вона підписалася: “Азалія Едер-Кесуел”.

— Я думав, що вона міс Едер, — сказав я.

— ...Яка вийшла заміж за п’яницю, ні на що невдатного неробу, сер, — додав лікар. — Кажуть, він забирає у неї навіть ті крихти, якими її підтримує старий слуга.

Коли принесли молоко та вино, лікар швидко привів Азалію Едер до пам’яті. Вона сіла й завела мову про красу осіннього листя (саме стояла осінь), про примхливість його кольорів. Мимохідь торкнулася своєї непритомності і пояснила, що це наслідок давньої хвороби серця. Вона лежала на канапі, а Імпі обмахувала її віялом. Проводжаючи лікаря до дверей, я сказав йому, що маю намір і змогу видати Азалії Едер значний аванс у рахунок її майбутнього співробітництва з журналом, і він, здавалося, був задоволений.