Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 384

— А чого ви туди їдете, бос?

— А тобі що до того? — відповів я досить різко.

— Нічого, cap, нічого. Тільки та вулиця надто тиха, по ділу туди ніхто не їздить. Прошу, сідайте. Сидіння чисте, я прямо з похорону, cap.

Було туди, мабуть, милі півтори. Я нічого не чув, крім страшного гуркоту старовинної карети по нерівній бруківці. Я нічого не відчував, крім дрібного дощику, просякнутого тепер запахом вугільного диму і чогось на зразок суміші дьогтю з квітами олеандра. Єдине, що я бачив крізь залиті дощем віконця, це дві шеренги похмурих будівель.

“Місто займає площу 10 квадратних миль, загальна довжина вулиць 181 миля, з них забрукованих — 137 миль; магістралі водопроводу, будівництво якого коштувало 2 000 000 доларів, становлять 77 миль”.

Будинок 861 на Джессамайн-стріт був напіврозвалений особняк. Він стояв кроків за тридцять від вулиці закритий розкішною купою дерев і непідстрижених кущів; ряд самшитових кущів уздовж паркану майже зовсім затуляв його. Хвіртка трималася на мотузяній петлі, накинутій на найближчий стовпчик паркану. Тому, хто діставався за паркан, ставало зрозуміло, що будинок під номером 861 — це лише кістяк, тінь, привид колишньої величі та пишноти. Але в оповіданні я ще не дістався туди.

Коли карета перестала гуркотіти і стомлені чотириногі спинились, я відлічив негрові п’ятдесят центів і з приємним відчуттям власної щедрості додав ще двадцять п’ять. Він не взяв грошей.

— Два долари, cap, — сказав він.

— Чому ж це? — запитав я. — Я прекрасно чув твої вигуки біля готелю: “П’ятдесят центів у будь-який кінець міста”.

— Два долари, cap, — уперто повторив він. — Це дуже далеко від готелю.

— Це в межах міста, це не за містом, — доводив я. — Не сподівайся, що ти підчепив зеленого янкі. Бачиш оті гори, — вів я далі, показуючи на схід (хоч і сам за дощем нічого не бачив), — то знай, що я народився і виріс там. А ти, дурний старий негр, невже не вмієш розпізнавати людей?

Похмуре обличчя короля Сеттівайо пом’якшало.

— То ви з Півдня, cap? Це ваші черевики ввели мене в оману: для джентльмена з Півдня у них надто гострі носи.

— Тепер, гадаю, вартість проїзду буде п’ятдесят центів? — невблаганно запитав я.

На його обличчі знову на мить майнув вираз жадоби й ворожості.

— Босе, — сказав він. — П’ятдесят центів правильна плата, але мені потрібні два долари, cap. Неодмінно два долари. Не те, щоб я вимагав їх у вас, cap, коли вже я знаю, звідки ви. Я так кажу тільки тому, що мені конче потрібні два долари сьогодні ввечері... А справи йдуть кепсько.

Тепер його важке обличчя осявали спокій і певність. Йому пощастило більше, ніж він сподівався. Замість зеленого новачка, що не знає такси, він натрапив на старожила.

— Ой ти ж безсоромний старий шахрай, — сказав я, опускаючи руку в кишеню. — Тебе слід було б здати в поліцію.

Вперше я побачив його усмішку. Він знав. Чудово знав. Знав од самого початку.

Я дав йому два доларових папірці. При цьому звернув увагу, що один з них побував у бувальцях. Правий верхній ріжок його було відірвано, і, крім того, він був роздертий посередині й склеєний. Смужка тоненького блакитного паперу, наклеєна вздовж розриву, робила купюру придатною для подальшого вжитку.