Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 332
О.Генрі
— Ну й ну! — кажу я. — Може, ви й справді хворі на клептосвинію. Але хто знає, може, коли ми виберемось із смуги, де розводять свиней, ваше серце схилиться до якогось вищого й прибутковішого злочинства. Проте я ніяк не можу втямити одного: нащо вам обтяжувати своє сумління такою паскудною, недоумкуватою, зловредною, верескливою скотиною?
— Це через те, Джефе, — каже він, — що ви не відчуваєте симпатії до поросят. Ви не розумієте їх так, як я. Ось це, приміром, обдароване непересічними розумовими здібностями й інтелектом. Щойно воно пройшлося по кімнаті на задніх ногах.
— Гаразд, я йду спати, — кажу. — Постарайтесь, якщо зумієте, вмовити свого любого інтелектуала, щоб він трохи вгамувався.
— Порося було голодне, — каже Руф. — А тепер воно засне й не кричатиме.
Я завжди перед сніданком читаю ранкову газету, якщо тільки опиняюся в такому місці, де поблизу є друкарська машина чи хоча б ручний верстат. Другого дня я встав рано і знайшов на парадному ґанку “Лексінгтонський щоденник”, його щойно приніс листоноша. Мені насамперед упала в око об’ява на першій сторінці:
Зазначена сума буде виплачена без жодних розпитувань тому, хто поверне — живою й неушкодженою — славнозвісну європейську вчену свиню на прізвисько Беппо, яка пропала чи була вкрадена учора ввечері з виставочного павільйону цирку братів Бінклі.
Дж. Б. Теплі, комерційний директор цирку.
Я ретельно згорнув газету, поклав її у внутрішню кишеню й пішов до Руфа. Він був уже майже одягнений і годував свиню рештками молока та яблучним лушпинням.
— Здрастуйте, здрастуйте, доброго ранку всім вам! — вітаюсь я весело й приязно. — То ми вже на ногах? І поросятко снідає? Що ви збираєтеся з ним робити, Руфе?
— Запакую його в корзину, — каже Руф, — і відішлю моїй мамі в Маунт-Нібоу. Все ж буде їй якась забава, поки я вернусь.
— Яке чудове поросятко! — кажу я, чухаючи йому спину.
— А вчора ви обзивали його всякими поганими словами, — каже Руф.
— То ж учора, — відповідаю, — а сьогодні воно здається набагато кращим. Бачите, я виріс на фермі й дуже люблю свиней. Але я завжди лягав спати із заходом сонця й ніколи не бачив жодної свині при світлі лампи. Ось що я зроблю, Руфе, — кажу, — я дам вам за цю свиню десять доларів.
— Мабуть, я не продам цієї свинки, — каже він.— Будь-яку іншу продав би, тільки не цю.
— А чому не цю? — питаю, потерпаючи від страху, що він уже щось пронюхав.
— А тому, — відказує Руф, — що це був найвидатніший подвиг у моєму житті. Ніхто інший не зміг би цього зробити. Якщо колись у мене буде сім’я і діти, то я сидітиму біля каміна й розповідатиму їм, як їхній тато украв свиню з напхом напханого людьми цирку. А може, і онукам розповідатиму. Мовляв, знай наших.
А було це так, — каже він, — там стоять два намети, з’єднані між собою. Свинка лежала на помості, прив’язана маленьким ланцюжком. У другому наметі я побачив велетня і даму, геть порослу кудлатим сивим волоссям. Я взяв свинку й поповз назад під брезентом, а вона хоч би тобі писнула, сиділа тихше від миші. Я сховав її під піджак і пройшов повз добру сотню людей, поки вибрався на темну вулицю. Ні, мабуть, що я не продам цієї свинки, Джефе. Я хочу, щоб мама зберегла її, це буде доказ мого великого подвигу.
