Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 294

Декілька разів, сказала вона, я бачила, як він сидів вечорами сумний і замислений над цією скринькою, але зараз же замикав її, як тільки хто-небудь входив до нього.

Ну, ти ж розумієш, що я, не довго думаючи, взяла його за руку, звела з п’єдестала і дещо шепнула на вухо.

Того самого дня, коли ми повільно пливли в човні край берега поміж водяними лілеями, я сказала йому:

— Артуре, ти ніколи мені не говорив, що любив іншу. Але про це сказала мені місіс Герлі. Я терпіти не можу, коли мужчина бреше і тому одразу дала йому зрозуміти, що знаю все.

— Коли тебе тут не було, — сказав він, дивлячись мені просто в очі, — я, правда, сильно був захопився. Раз ти вже знаєш, я буду з тобою одвертий.

— Я слухаю, — сказала я.

— Моя люба Ідо! — почав Артур. Я звичайно жила в Саундпорті під своїм справжнім ім’ям, а не сценічним. — Ця любов була цілком платонічна. Хоч ця жінка збудила в мені найсильніші почуття і здавалась мені ідеалом, я ніколи з нею не бачився і ні разу не розмовляв. Це була ідеальна любов. Моя любов до тебе теж не менш ідеальна, але це щось інше. Сподіваюся, що це не змінить наших відносин?

— Вона була гарна? — спитала я.

— Вона була дуже вродлива, — відповів Артур.

— Ти її часто бачив? — спитала я.

— Разів дванадцять, — сказав він.

— Завжди на відстані? — спитала я.

— Завжди на чималій відстані, — відповів він.

— І ти любив її? — спитала я.

— Вона здавалась мені ідеалом краси і грації, і такою ж довершеною здавалась мені її душа, — сказав Артур.

— А ця пам’ятка, що ти держиш під замком і мариш часом над нею, це що, сувенір від неї?

— Так, я бережу це на пам’ять від неї.

— Вона тобі його прислала?

— Він потрапив до мене від неї, — сказав він.

— Стороною? — спитала я.

— Так, ніби як стороною, і однак, скоріше, безпосередньо, — відповів він.

— А чому ти з нею не зустрічався? — спитала я. — Хіба була велика різниця в вашому суспільному становищі?

— Її було значно вище, — сказав Артур. — Ну, Ідо, оце і все моє минуле. Ти ж не станеш ревнувати мене до неї?

— Ревнувати? — сказала я. — Що ти таке кажеш, диваче! Та тепер я тебе в десять разів більше любитиму й шануватиму.

І це я, Лін, правду говорила. Така ідеальна любов була щось нове для мене і вона здалася мені найкращим, що є в світі. Тільки подумати, що мужчина любить жінку, з якою ні разу не говорив, і відданий образові, який намалювали йому уява і серце. Ах, це здавалося мені таким великим. Усі мужчини, яких я знала, приходили до мене з діамантами, винами і пропозиціями підвищити платню, а їхні ідеали... О, краще не говорити про це.

Так, це ще більше піднесло Артура в моїх очах. Я не могла ревнувати його до того далекого божества, якому він поклонявся, бо він повинен був скоро стати моїм. І я теж стала дивитися на нього як на святого, як стара леді Герлі. Сьогодні десь о четвертій до Артура прийшов якийсь чоловік і покликав його до одного хворого з його парафіян. Леді Герлі мирно спочивала на канапі, і я була сама.