Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 271

Вона потягнула його до столика, що стояв у затишному куточку. Гер Гольдштайн знизав гладкими плечима і поманив офіціанта; газетяр трохи пожвавішав і замовив абсент; молодик з проділом поринув у меланхолію. Інші присутні у винарні сміялись, цокались чарками і втішалися комедією, яку міс Позі Керінгтон давала їм сьогодні поза програмою. Деякі скептики перешіптувалися з приводу інтерв’ю та “реклами” і значущо всміхались.

Позі Керінгтон підперла руками своє чарівне, прикрашене чудовою ямкою підборіддя й зовсім забула про публіку — здатність, яка здобула їй лаври.

— Я щось ніяк не можу пригадати, хто ж це з Самерсів мав ім’я Білл, — замислено мовила вона, дивлячись просто в невинні блакитні очі сільського парубка. — А я ж Самерсів добре знаю... Ну, у нас там, мабуть, мало що змінилося. Ви давно бачили кого-небудь з моїх?

Тут Хайсміт пустив у діло свої козирі. Для ролі Сола Хейтосера треба було бути не тільки коміком, ця роль вимагала й пафосу. Нехай же міс Керінгтон побачить, що він і на цьому добре розуміється.

— Цими днями я саме заходив до ваших — повів “Білл Самерс”. — Не можна сказати, щоб там усе дуже змінилось. Хіба, може, бузок, той, під вікном з кухні, підріс, мабуть, на фут та берест на першому подвір’ї засох, довелося зрубати. А все ж у дворі стало якось наче не так.

— А як мати? — спитала міс Керінгтон.

— Коли я бачив її востаннє, вона сиділа на ґанку й плела якусь серветку під лампу, — сказав “Білл”. — Постаріла. А в хаті все як було. Ваша мати попросила, щоб я посидів з нею. “Тільки не руш, — каже, — цієї гойдалки, Вільяме. Відколи Позі покинула нас, так вона там і стоїть. А он фартух, що вона почала підрублювати... як кинула його тоді на поруччі, так він і висить. Може ж, таки, — каже, — Позі коли-небудь ще вернеться й підрубить його”.

Міс Керінгтон владним рухом покликала офіціанта.

— Пляшку шампанського, сухого, — наказала коротко. — Рахунок Гольдштайнові.

— Ваша мати якраз сиділа біля дверей, на сонці, — вів далі кренберійський літописець, — а я й кажу їй: може б, ви, мовляв, одсунулися трохи з сонця. А вона: “Вільяме, — каже, — коли я оце сиджу тут і дивлюсь на дорогу, то вже й не поворухнусь. Ото, — каже, — тільки урву яку часинку, так і біжу сюди. Сяду та й дивлюся, чи не покажеться з-за тину моя Позі. Вона пішла тієї ночі по цій дорозі, вранці ми бачили її слідочки. І щось ніби каже мені, що вона й назад прийде цією самою дорогою, коли їй остогидне столиця і вона згадає про свою стареньку матір”.

— Коли я йшов додому, — закінчив “Вілл”, — я зірвав ось це з куща біля ґанку. Думка була, що, може, таки стріну вас у столиці, і хтозна, думаю собі, може, вам і справді захочеться побачити що-небудь з рідного дому.

Він вийняв з кишені троянду — прив’ялу, жовту, оксамитову, запашну троянду, що в задушливій атмосфері вульгарної винарні поникла головою, ніби чиста дівчина на арені римського цирку під гарячим диханням левів.