Читать «Вибране: Королі і капуста. Оповідання та новели» онлайн - страница 149

Кілька днів вона шукала учнів. Нарешті одного вечора повернулася додому в піднесеному настрої.

— Джо, милий, — сказала вона радісно, — у мене є учениця і ти знаєш, вони такі чудові люди. Генерал... генерал А. Б. Пінкні та його дочка. Це на Сімдесят першій вулиці. Такий розкішний будинок, Джо! Ти б тільки подивився на парадний вхід! Візантійський стиль — так, мабуть, ти це називатимеш. А всередині! О Джо, я ніколи раніше нічого схожого не бачила! Моя учениця — дочка генерала, Клементина. Вона мені відразу дуже сподобалась. Таке тендітне створіння, вдягнута в усе біле, а які приємні, прості манери! Їй лише вісімнадцять років. Я даватиму три уроки на тиждень. Ти тільки подумай, Джо, п’ять доларів за урок! Це мене цілком влаштовує. Якщо я матиму ще двох чи трьох таких учнів, то зможу знову вчитись у гера Розенштока. Ну, милий, не хнюпся і давай добре повечеряємо!

— Тобі добре так говорити, Ділі, — мовив Джо, атакуючи з ножем і сокиркою банку консервованого гороху.

— А я? Чи не думаєш ти, що я збираюсь витати в сферах чистого мистецтва, поки ти бігатимеш на заробітки? Ні в якому разі, присягаюсь кістками Бенвенуто Челліні! Я, мабуть, зможу продавати газети або брукувати вулиці і приносити додому кілька доларів.

Ділія підійшла і обняла його за шию.

— Джо, милий, який ти дурненький у мене! Ти повинен продовжувати своє навчання. Це ж не означає, що я кидаю музику і йду на якусь іншу роботу. Коли я веду уроки, я й сама вчусь. А за п’ятнадцять доларів на тиждень ми зможемо жити так чудово, як живуть мільйонери. І не думай кидати навчання у Меджістера.

— Гаразд, — сказав Джо, дістаючи голубий салатник у формі черепашки. — Але все-таки дуже прикро, що тобі доводиться давати уроки. Це не мистецтво. І все ж ти, кохана, просто молодчина.

— Коли любиш Мистецтво, ніякі жертви не здаються надто великими, — промовила Ділія.

— Меджістер похвалив небо на тому етюді, що я малював у парку, — сказав Джо. — А Тінкл дозволив мені повісити два етюди у його вітрині. Може, й пощастить продати один, коли його побачить який-не-будь підходящий ідіот з грошима.

— Я певна, що пощастить, — ніжно мовила Ділія. — Ну, а тепер дякуватимемо долі за генерала Пінкні та цей шматок телятини. Весь наступний тиждень подружжя Лерребі снідало рано. Джо захопився етюдами при ранковому освітленні, які він робив у Центральному парку, і о сьомій годині Ділія з ніжними турботами, заохоченнями та поцілунками виряджала його, нагодувавши сніданком. Мистецтво — вимоглива кохана. Джо тепер звичайно повертався додому аж увечері о сьомій годині.