Hi серць, ні душ – то кістяків народи;Дай, молодосте, крила!Хай злечу над мертвим світомДо оман ясної вроди,Де старі перегородиНовизни могутнім квітомРозбиває твоя неприборкана сила.Хай вже ті, що йдуть до ночі,Хилячи долу поорані чола,Стільки побачать довкола,Скільки засягнуть погаслі очі.Ти ж, молодосте, летиНад просторами високо,Ти людства безмірні світиПронизуй, мов сонця око.Дивися вниз, де вічна мла встеляБезмір лінивства, бруду повен:То земля!Глянь, як з вод її гниющихВибивсь гад у шкаралущах.Він сам собі стерно, моряк і човен;Він повзає по хвилях, западає у вир,Іде навпереверти, навзверти,Меншого змія хоче цей, більший, пожерти,А втім він вибухнув на скелі, як пузир.Ніхто не знає ні його життя, ні згуби:То самолюби!Молодосте! Обернеться гіркотоюНектар життя, випитий на самоті;Радість небесна напоїть серця тільки ті,Що поєднані ниткою золотою.Разом, юні побратими!..Спільне щастя до мети вестиме:Розумні шалом, єдністю дужі,Разом юні побратими!..Щасливий той, хто впав при зброї,Хто тіло в смертельній стужіДав іншим на східець до слави нової.Разом, юні побратими!..Путь стрімлюща і ковзка,Сила й страх – то вражі вої,Хай же сила силу відтиска,Вчімось бороти переляк змолоду, як герої!Хто дитям у колисці вдушив змію,Що потім йому кентаври?Він видере з пекла долю свою,До неба піде по лаври.Сягай, куди зір не сяга;Ламай, що розум не зломить:Молодосте! Орлина твоя снага,Плечі твої – мов громи.Гей! Рамено до рамена! Землю навкругОбвиймо руками, браття!Думи зістрільмо в спільне багаттяІ в спільне багаття – дух!..Встань же, брило, з ями світа, —На колії нові пора;Як злізе з тебе плісняви кора,Згадаєш зелені літа.Справді, в безмірі тьми і безладь,Де сили стихійні в роздорі,На підвалинах мусили статьЗ волі Божої Всесвіту речі;Шумлять вітри, клекочуть глибонечі,А блакить освітлюють зорі —В битвах жадоби лиш людський рід,Лиш людство в нічному полоні;Та гудуть вогні проломні,З хаосу вийде духу світ:Молодість його зачне на своїм лоні,А дружба дасть йому теплінь в долоні.Суремлять весняні води,Передсудів гинуть льоди.Встань, зоренице свободи,Порятунку сонце, веди!
ДО М…
Геть із моїх очей!., корюсь одразу,Із серця геть!., що ж, треба відійти.Геть з пам’яті!., та ні… цього наказуНе виконаємо – ні я, ні ти.Я – ніби тінь: все ширші в неї крила,Що далі відлітає од вогню, —Що далі відступлю од тебе, мила,То більшим сумом дух твій затемню.На кожнім кроці, кожною порою,Де ми ридали, де зазнали втіх,Я буду біля тебе і з тобою,Як слід болінь і радостей моїх.Чи підійдеш до арфи в самотиніІ співом сколихнеш вечірню тьму,Згадаєш раптом, що о цій годиніТу пісню вже співала ти йому.Чи сядеш грати в шахи – мить зажури,Король у сітях, здатися пора,Згадаєш: ти втрачала так фігури,Як гралася остання наша гра.Чи на балу, де одяги кармінні,І музика, і щебетання дів,Побачиш вільне місце при каміні,Згадаєш – там зі мною він сидів.Чи будеш ти читати про кохання,Навік розбите присудом творця,Подумаєш, одклавши те читання:«Таж то про наші писано серця…»Якщо ж (по волі автора, звичайно)Закохані зійдуться врешті знов,Загасиш свічку і зітхнеш печально, —Чом наша не скінчилась так любов?!Втім блискавки сіяння таємничеНіч розітне, як вістря палаша,Сич у вікно заб’ється й закигиче…І скажеш ти, що то моя душа.На кожнім кроці, кожною порою,Де ми ридали, де зазнали втіх,Я буду біля тебе і з тобоюЯк слід болінь і радостей моїх.
