Читать «Вежа з чорного дерева» онлайн - страница 6

Народився він 1896 року, навчався в училищі Слейда в ті славні часи, коли там панувала школа Стіра-Тонкса. У 1916 році виявив себе войовничим пацифістом. 1920 рік застав його в Парижі (духовно він назавжди порвав з Англією). Далі, понад десять років,— коли навіть Росія стала на шлях соціалістичного реалізму — були пошуки, перебування на хисткій нічиїй землі між сюрреалізмом і комунізмом. Минуло ще десять років, поки Генрі Бреслі дочекався визнання на батьківщині — за п'ять років «подвійного вигнання», що їх він прожив в Уельсі під час другої світової війни, співвітчизники встигли відкрити для себе його малюнки, присвячені громадянській війні в Іспанії. Як більшість художників, Бреслі набагато випереджав політиків. У 1942 році лондонська виставка його робіт 1937—1938 років раптом набула для англійців певного змісту. Вони вже пізнали, що таке війна, й усвідомили, як то безглуздо вірити деклараціям міжнародного фашизму. Ті, хто знався на мистецтві, розуміли, що особливого пророцтва у цьому відображенні іспанської агонії не було; в малюнках Бреслі виразно повторювався дух Гойї. Але вони, безперечно, вражали силою, майстерністю, глибиною художнього бачення. Присуд було винесено. Печатку поставлено і на людських якостях Бреслі (правда, у вужчому колі): за ним утвердилася репутація людини з «важким характером». На час повернення Бреслі до Парижа у 1946 році його чорна ненависть до всього англійського і традиційно буржуазного, надто коли йшлося про офіційні погляди на мистецтво чи про адміністративні установи, стала легендою.

Протягом наступного десятиліття популярність Бреслі навряд чи набагато зросла. Зате його картини стали колекціонувати, а в Парижі й Лондоні серед впливових людей з'являлися все нові шанувальники його мистецтва. Хоча, як і кожен другий європейський художник, він страждав від того, що Нью-Йорк з карколомною швидкістю висувається на чільне місце як арбітр в оцінці художніх цінностей. В Англії Бреслі ніколи не прагнув грати на «чорному сарказмі» своїх іспанських малюнків. Та однак його авторитет зростав, мужнішав талант художника. Саме тоді він створив більшість своїх славнозвісних інтер'єрів та оголених натур. Надовго прихований, гуманіст почав вибиватися на поверхню, хоча публіку, як завжди, більше цікавили подробиці богемного життя художника — плітки про пиятику, жінок,— що їх розповсюджувала жовта й шовіністична преса, яка цькувала його. На кінець 50-х років його спосіб життя уже перестав бути сенсацією. Чутки і правда про його гріхи, про його презирство до батьківщини тепер розважали обивателя і навіть... імпонували схильним ототожнювати творчість художника з його яскравою біографією, заперечувати, посилаючись на відрізане вухо Ван Гога, мистецтво як вищий вияв здорового розуму, а не як солоденьку мелодраму. Слід визнати, що Бреслі не дуже рішуче відмовлявся від ролі, яку йому нав'язували: якщо люди чекали від нього чогось приголомшливого, він, як правило, задовольняв їхнє бажання. Лише близькі друзі знали, що під маскою дивака, виставленою на публіку, ховалися неабиякі зміни.