Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 33
Генрi Лайон Олдi
— Яка погань! — бурмоче під ніс вахтер, похмурніючи. — Ти ба!.. Давно цю заразу не бачив, треба ж…
Раптово уявляю Глібича, такого ж старого як зараз, тільки у смугастому фартусі — біля підніжжя піраміди Хеопса. У розпал новобудови. Довкруги снують раби, але діду не до них. У руках він крутить дуже схожу кульку і бурчить по-давньоєгипетськи: «Давно цю заразу не бачив, треба ж…» Видіння спалахує і одразу зникає, я мимоволі трясу головою і, на превелику радість, втрачаю з поля зору прокляту кулю-в-кулі-в-кульці.
Прикурюю.
— Ще тримаєшся, красивий. Ще булькаєш. Але скоро наковтаєшся, — «заспокоює» старий, повертаючи зловісний скарб. — У спадок отримав?
Кмітливий цей Глібич. Міг би за сумісництвом у Шерлоки Холмси податися. На півставки.
— Погань цяцька. Гидота, — дід скупо цідить слова, а я слухаю його, немов оракула, прагнучи нічого не пропустити. — Гнилий фарт тобі випав, Валерію Яковичу. Мабуть, і гадки не мав, що від Скомороха отримуєш?
Залишається знизати плечима. Хто ж міг знати?! Зроду в аури-шмаури, причину-пристріт та інших енерговампірів не вірив. Дідусю, милий, ти-бо звідки про Скомороха винюхав?
Старий немов читає мої думки:
— Вір-не-вір, а ноги винось. Відмовитися треба було. Від спадку. Шкода, нотаріус про таке попереджати не зобов'язаний. Що ж тепер поробиш…
Сигаретний дим стає у горлі кляпом.
— Нотаріус?! Він що,
— Знав, звичайно. Що за цяцька — міг і не відати. Але що
Старий мовчить, задумливо плямкаючи губами. Дивиться на низьку вибілену стелю. І нарешті твердо відрізає:
— Ні, не довірив би.
— Що ж він мене, паскуда, не попередив?!
— Сказав же: не зобов'язаний. Угамуйся, Валерію Яковичу. Бог Трійцю любить. Наливай по третій, та думатимемо, як твоїй біді зарадити. Тут без півлітри ніяк…
Ось з чим — з чим, а з останнім твердженням сперечатися гріх. Випили без тосту. Наче за упокій. Я пошукав очима виделку, не знайшов і поліз у банку з огірками рукою. Цікаво, де маленькі та міцненькі огірочки-корнішончики були за Радянської влади? За бугор всі поспіль емігрували? До буржуїв? Згадуєш зараз: самі трилітрові банки з о-от такими огірчиськами на полицях жовтіли. Звідки ж тепер ці взялися? Адже наші, не польські.Сиджу. Хрумкаю огірочком. Чекаю, аж Глібича думки мудрі відвідають. Позаяк у мене думок зовсім не залишилося. Зате настрій піднявся. Від горілки, природно. Такий відчайдушно-безтурботний кураж у собі відчуваю. Ось дістанемося до другої пляшки…
— Значитця, так, — старий прокинувся. Невже й справді що надумав? — Слухай мене уважно. Викинути цяцьку не пробуй — повернеться. Зламати — тим більше не намагайся. Це я тобі вже казав. Зрозумів?
Тупо киваю.
— Слухай далі, — старий кривиться від досади. Ніби немовля вчить не в повзунки ходити, а на горщик. — Якщо не встигнеш, багато крові на тебе ляже. Згадай моє слово. Безкарним будеш…
Він знов підносить очі. Видивляється на стелі запис з Кримінального Кодексу Долі, де значиться термін безкарності Смолякова В. Я., одруженого, безпартійного, без певного місця роботи.
