Читать «Ваш вихід, або Блазнів ховають за огорожею» онлайн - страница 2

— Тримайся, мужик! Я зараз… зараз…

Мало не звалюючи його на землю, притуляю спиною до огорожі. Начебто сидить, не падає. І дихає… поки. Кленучи свою м'якотілість, стукаю в найближчу хвіртку:

— Хазяї|хазяї|! Людині погано! «Швидку» викличте! Ей, хазяї!..

А може, у них телефону немає? Повинен бути. Хоча б мобільник. Будинок багатий: двоповерховий, з балкончиком… Господарі вдома: он, вікно блакитним світиться. «Поле чудес» дивляться. «Користуючись нагодою, хочу передати привіт сестрі Марусі з Пупирців, а також її чоловікові, почесному стрілочнику Івану Кузьмічу…»

— Агов, є хто-небудь?!

— Вася, жени ракло! П'янички, тварюки, життя від них немає…

На ґанку спалахує світло, на порозі з’являється шафа з головою — мабуть, Вася. Класичний. У руці — сучкувате знаряддя насильства.

— Чого кричиш? Вали звідси, алкаш!

— Та не алкаш я! Лікарів треба… тут мужику погано…

Про те, що «мужик» поранений і в наручниках, розсудливо замовчую.

— Чуєш, Ірко? Викликати? — шафа розвертає фасад углиб будинку.

— А потім штраф платити? Жени втришиї!

Амбал в дверях якось невизначено, по-бабськи, знизує плечима. Світло на ґанку гасне. Ось такі у нас люди. Добрі самаритяни. Ера милосердя во плоті.

Мене бере зло. Кидаюся до огорожі навпроти — і чую тупіт ніг.

— Не рухатися! Стрілятиму! Руки на огорожу!

Засліплений ліхтариками, краєм ока встигаю помітити трьох у формі.

Все. Приплив. Сушіть весла.

Серце відчайдушно тренькає, провалюючися кудись до шлунку. У животі — крижаний спазм, і дуже хочеться в сортир. Поволі, немов у страшному сні, кладу руки на огорожу.

— Ноги ширше! Так і стій.

Так і стою. Якщо це бандити, їм зайвий свідок — кістка в горлі. А якщо і справді міліція — на мене справу і «повісять». Застали на місці злочину, руки в крові, коньяком пахне… М-мать! У мене ще і ножик на поясі! Швейцарський «Victorinox», подарунок любої тещі… Маленький? — ну і що?! Людину при бажанні олівцем зарізати можна.

— Не він це, Сєня!

— Точно… Б-блін!

— Поверніться.

Повертаюся|обертаюся|. Всі дивляться на мене. Троє|три| ментів, два ліхтарики і два стволи. Менти дивляться пильно, ліхтарі — яскраво, стволи — нервово. Нарешті стволи з ліхтарями неохоче опускаються.

— Старший лейтенант Стратичук, — козиряє безліхтарний і беззбройний мент, звично розкриваючи посвідчення у мене перед носом. Розгледіти нічого не встигаю: «корочка» відразу повертається до нагрудної кишені. — Ви тут не бачили людину в наручниках? Можливо, поранену.

Брехати безглуздо: все одно вони його самі ось-ось помітять. Та й не збираюся я брехати! Менти, схоже, справжні, ніякі не бандити. Хоча… одне іншого не виключає.

— Оно, біля огорожі, — показую рукою, щоб вже напевно.

Двоє зриваються з місця. Миттю опиняються поруч із пораненим.

— Він! Живий…

— Дві дірки, Семен! Ну ти стрілець! Ворошиловський!..

— «Швидку» треба… загинається, п-падла…

— Чорт, рація в машині залишилася — чортихається старший лейтенант Стратичук. — Стійте тут і не намагайтеся тікати. Нам треба буде взяти у вас свідчення.

Тон у старлея майже доброзичливий. Мій живіт потихеньку відпускає. Натомість все тіло починає тіпатися дрібним тремом. Намагаюся розслабитися, але починаю ганебно стукати зубами. Не вийде з мене Брюса Уїлліса. Ні хріна з мене не вийде.