Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 7

Темний чоловік стояв далеко, в натовпі. Дивився на Сашу з-під непроникних окулярів.

– Я хочу, щоб це був сон, – сказала Саша вголос.

І прокинулася на розкладачці.

* * *

– Мамо, давай сьогодні поїдемо.

Мама від подиву ледь не впустила тарілку:

– Як? Куди?!

– Додому.

– Ти ж так рвалася… Тобі що, тут не подобається?

– Я хочу додому.

Мама помацала Саші лоба.

– Ти серйозно? Чому?

Саша невиразно знизала плечима.

– У нас квитки на друге число, – сказала мама. – Брала за місяць наперед. І то дісталися бічні. І за квартиру в нас заплачено по друге. Сашо, я не розумію, ти ж раділа…

У неї було таке розгублене, таке засмучене й безпорадне лице, що Саші стало соромно.

– Та нічого, – пробурмотіла собі під ніс. – Це я так.

Вони зійшли у двір. «Павичеві» дерева розливали запах над пісочницею й лавами, над чиїмись старими «жигулями». Уздовж по Вулиці, Що Веде До Моря, чимчикували, як на демонстрацію, відпочивальники з надувними матрацами напереваги. І тривав спокійний, гарячий, розмірено-курортний ранок двадцять четвертого липня.

Коло туристичного кіоску не було нікого. Поруч, у кафе під хирлявими пальмами, компанія хлопців пила пиво й голосно сперечалася, куди поїхати. Усі вони були засмаглі й довгоногі, й хлопці, й дівчата. Усі в шортах. Усі з напівпорожніми рюкзачками на прямих спинах. Саші захотілося поїхати з ними. Начепити рюкзачок, зашнурувати кросівки й рвонути по курних дорогах Криму – де автостопом, де пішки…

Вони з мамою пройшли мимо. Купили пиріжків. Поставили шезлонг, сіли на нього боком з двох сторін. Море трохи хвилювалося, червоний буй підстрибував, оддалеки тріскотіли моторами водні скутери. Саша жувала пиріжок, не відчуваючи смаку. Може, все якось минеться, темний чоловік більше не прийде, а завтра настане, нарешті, двадцять п’яте?

По обіді мама лягла подрімати. В кімнаті було душно, сонце, хилячись на захід, пробивало навиліт закриті штори, колись зелені, а тепер вигорілі до брудно-салатного відтінку. З’явилися сусіди, весело перемовлялися на кухні, лили воду з бака й дзенькали посудом. Саша сиділа з книжкою на колінах, дивилася на сірі рядки й нічого не розуміла.

Оглушливо цокав залізний будильник на тумбочці. Лічив секунди.

* * *

– То все-таки поговоримо, Сашо?

Був вечір. Мама стояла, обіпершись на балюстраду, й жваво розмовляла з чоловіком років сорока, світловолосим і білошкірим, видно, він щойно прибув на курорт. Мама всміхалася, і на щоках у неї з’являлися ямочки. Особлива усмішка. Саші мама всміхалась інакше…

Саша чекала на лаві в затінку акації. Між нею й художником, що влаштувався на другому краю лави, секунду тому сів темний чоловік. Навіть південні сутінки не змусили його розлучитися з непроникними окулярами. Саша відчувала погляд крізь чорні скельця. З повної темряви.

Можна було, мабуть, покликати маму. Або просто закричати: «Допоможіть!» Або сказати собі: «Це сон». І це буде сон. Нескінченний.