Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 4
Марина и Сергей Дяченко
Мама нарешті відчинила. Саша заскочила у квартиру, трохи не збивши її з ніг. Зачинила двері й замкнула на замок.
– Ти що?!
Саша припала до вічка. Викривлена, наче в кривому дзеркалі, з’явилася сусідка з торбинкою аличі, пройшла другий поверх, пішла вище на третій…
Саша відсапалася.
– Що сталося? – тривожно спитала мама.
– Та нічого, – Саші вже було соромно. – Причепився тут один…
– Хто?!
Саша почала пояснювати. Історія з темним чоловіком, розказана словами, виявилася не тільки не страшною – взагалі дурною.
– Вишень ти не купила, – підсумувала мама.
Саша винувато знизала плечима. Треба було взяти торбину й повернутися на базар, одначе від самої думки, щоб одчинити двері й знову вийти у двір, жалібно засіпалися жижки.
– Нові новини, – зітхнула мама.
Узяла в Саші торбу та гроші й мовчки пішла на базар.
* * *
На другий день уранці, по дорозі на море, Саша знову побачила темного чоловіка. Він стояв біля кіоску турфірми, ніби вивчав маршрути та ціни, а насправді спостерігав за Сашею крізь непрозорі темні окуляри.
– Ма… Дивись…
Мама простежила за Сашиним поглядом. Підняла брови:
– Не розумію. Стоїть собі чоловічок. Ну то й що?
– Ти в ньому нічого особливого не бачиш?
Мати йшла, наче нічого й не сталося, з кожним кроком наближаючись до темного чоловіка. Саша сповільнила крок.
– Я перейду на той бік.
– Ну перейди… По-моєму, тобі сонце напекло голову.
Саша перетнула смугу м’якого асфальту з відбитками шин. Мама пройшла повз темного чоловіка, він на неї навіть не глянув. А дивився на Сашу й тільки на Сашу Проводжав її поглядом.
На пляжі вони взяли шезлонг, поставили на звичному місці, та Саші вперше не хотілося купатись. Їй хотілося повернутися додому й замкнутися в квартирі… Хоч двері у квартирі диктові, можна сказати, ілюзія, обшита старим дерматином. Краще вже тут, на пляжі, де люди й де гомін, де погойдуються при березі плавучі матраци, малюк з надувним кругом на поясі стоїть по коліна у воді, а круг у вигляді лебедя з довгою шиєю, і дитина стискає біле піддатливе горло…
Мама купила пахлави у рознощиці в білому фартусі. Саша довго облизувала солодкі липкі руки, потім пішла до моря – сполоснути. Зайшла у воду, не знімаючи пластикових шльопанців. Червоний буй, знак досконалості на півдорозі до обрію, ледь-ледь гойдався на воді, відбивав сонце матовим боком. Саша всміхнулася, скидаючи тривогу. Справді, смішна історія. Чого їй боятися? Через тиждень вона поїде додому, і взагалі. Що він їй зробить?
Вона зайшла глибше, зняла шльопанці й закинула на берег, якомога далі, щоб не потягло випадковою хвилею. Пірнула, пропливла кілька метрів під водою, випірнула, пирхнула, засміялась і рвонула до буя – залишаючи позаду берег, гомін, торговку пахлавою, страх перед темним чоловіком…
А вдень виявилося, що забули купити олію, й нема на чому смажити рибу.
* * *
Хиталися рожеві квіти на «павичевих» деревах. Далі, в кущах, теж щось цвіло й пахло, заманюючи бджіл. На лаві дрімала бабуся. Хлопчик років чотирьох водив крейдою по бетонній брівці тротуару. По Вулиці, Що Веде До Моря, текла звичайна строката юрба.