Читать «Віта Ностра» онлайн - страница 24

Саша підійшла й сіла. Поклала сумку на коліна.

– Як рука? – недбало спитав її співрозмовник.

– Добре.

У мокрій липі над їхніми головами поралися горобці. Оглушливо цвірінькали.

– Скільки в тебе монет?

– Чотириста сімдесят дві, – відповіла вона не замислюючись.

– Ти набрала прохідний бал.

– Я поки що не складала ніяких іспитів…

– Складала-складала, – він знов усміхнувся. – На.

І простяг їй рудуватий папірець, надрукований типографським способом. Сашині ім’я та прізвище були вибиті на друкарській машинці.

«Поздоровляємо! Самовій Олександро, Вас зараховано на перший курс Інституту Спеціальних Технологій м. Торпи. Початок занять – першого вересня». І нижче, дрібним шрифтом: «З приводу поселення в гуртожиток звертатися…»

Саша відвела очі від папірця. Втупилася в чоловіка, що сидів поруч на лаві. Хвилини дві нічого не могла сказати.

– Що це?

– Це інститут, де ти вчитимешся. Дуже гарний інститут.

– Я не розумію, – сказала Саша. – Я в університет… я…

Чоловік, що сидів поруч, раптом зняв окуляри.

Саша чекала чого завгодно. Що в нього взагалі немає очей. Що очі намальовані на блідих злиплих повіках. Що очі зашиті дратвою, що очниці порожні…

Очі були. Карі. Спокійні. На перший погляд, зовсім звичайні.

– Мене звати Фарит, – сказав він неголосно. – Фарит Кострицький. Якщо тобі цікаво.

– Цікаво, – сказала Саша після паузи. – Ви б… відпустили мене, Фарите, га?

Він похитав головою:

– Сашо, за результатами попередніх тестів тебе прийняли в пристойний інститут, попереду в тебе ціле літо вільне. Гуляй. Купайся. Набирайся сили перед навчанням. До тридцять першого серпня купиш квиток до міста Торпи. Можеш приїхати за кілька днів, оселитися в гуртожитку, освоїтися…

– А як я все це поясню мамі?! – аж скрикнула Саша. Жінка, що проходила мимо, здивовано повернула голову.

– Як-небудь поясниш, – сказав Фарит. – Придумай. Бо може статися й так, що пояснювати буде нікому. Свобода – що хочу, те роблю…

Він знову надів окуляри. Саша вчепилася в лаву; спокійне лице співрозмовника розпливлося в неї перед очима.

– А я вас… – почала вона дзвенячим голосом. – Ви… нічого не можете! Нічого. Я у вас не вірю. Я вас… Я хочу, щоб це був сон!

Нічого не сталося. Визирнуло сонце й відбилося в калюжах. Саша хотіла ще щось сказати – та замість цього розридалася від жаху, безпорадності й сорому.

– Тихо, – сказав Фарит. – Тихо… Я ж сказав: нічого нездійсненного, жахливого, неможливого я від тебе не вимагатиму. Ніколи.

Саша ридала. Сльози крапали на рудуватий папірець, надрукований типографським способом.

– Ну що ти за людина, – втомлено сказав Фарит. – Потрібен тобі той університет? Ні. Абсолютно не потрібен. Добре тобі жити у двокімнатній малометражці з молодятами? У новому статусі пасербиці? Ні, Сашо. Але ти все одно йдеш по второваній доріжці? Нічого не хочеш міняти?

– З нею буде все… добре?! – крізь сльози викрикнула Саша.

– Авжеж. Вона буде здорова й навіть щаслива. Бо ти розумна дівчинка й зробиш усе, як я тобі сказав… Не питай, що буде, якщо не зробиш.