Читать «Вікна застиглого часу» онлайн - страница 32

Увечері мама відчинила креденса і побачила аж двох мишок.

– Ага, – втішилася вона. – Таки попалися!

А наступного дня у двері пролунав стукіт. Бабця відчинила. На порозі стояв Ясьо з цілою гірляндою мишок, насилених на жилку.

– Миски! – радісно сповістив Ясьо. – Я їх з цілої вулиці позбирлав.

– А то нащо ти сюди їх приволік? – обурилася бабуся. – Ану забирай то свиньство!

– Пані Сяню, та то миски! Ви їх висусите, рлозітрлете на порлох і будете лікували падацку. А мені два кєцики хліба зі смальцем і п’ять мандарлинок.

– То ти, шибенику, таке видумав? – гукнула до мене бабуся. – Щоби я падачку мишами лікувала? Я тобі що – відьма? – І знову до Яся: – Ану язда мені з хати! Занеси той скарб своїй мамі, най тобі голову полікує!

– Та, пані Сяню, вцола були такі дві мацьопуські миски, і ви взяли, а нині ціла купа таких великих мисок, а ви не хоцете!

Але бабуся вже не бажала слухати і, виштовхавши Яся, затраснула двері. Я стояв, потупивши очі.

– Ага, – сказала бабуся, – то от які то мишки в креденсі ґрасували!

Довелося признатися у свому гріхові.

– Бабусю, я вас буду слухати цілий тиждень, якщо ви мамі не розкажете, – закінчив я свою сповідь.

– Два тижні! – сказала бабуся.

І я скорився.

3

Апогей приготування до свята наставав у день Святого вечора. Цього дня ліпили вареники з картоплею, капустою, вушка з грибами для борщу, крутили голубці з тертої бульби, а я пильно рахував кількість страв на столі, аби не було менше дванадцяти. До мого обов’язку також належало вистежування першої зірки – то був знак, що можна сідати до столу.

На вечерю до нас приходила тета Амалія, бабина сестра, та обидві бабусині подруги пані Люція і пані Олімпія, і тоді нас ставало восьмеро – парне число, а якби було непарне, це віщувало б чиюсь смерть. Тета приносила у великій коробці ще й своє печиво, і я не міг втерпіти, аби не зазирнути туди. Тета пахла нафталіном і серцевими краплями. Бабусині подруги приносили варення з рожі, цвіту акації, цвіту кульбаби й волошки, сидр з квітів бузини, що пінився, мов шампан, і наповнювали нашу хату рясним щебетом.

Коли бабця померла, нас стало семеро, і тета до столу вже не сідала, щоб не було непарного числа, вдаючи, буцім у неї болить голова. Вечеряла вона на кухні. Потім помер дідусь, нас стало шестеро, і тета знову вечеряла з нами за столом. Обидві бабусині подруги зів’яли одна за одною серед спекотного літа. А незабаром померла і тета, нас стало троє, і тоді батьки почали запрошувати на вечерю одну добру східнячку, котра мешкала неподалік, була вдовою і вечері не готувала, бо не вміла. Вона виявилася вдячною слухачкою всіх татових історій. З кожним роком тато що-небудь дофантазовував до своєї бурхливої біографії, ми з мамою з усмішками перезиралися, але сусідка все так надійно протягом року забувала, що вислуховувала ті історії, наче вперше.