Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 2

Ми – люди, що населяють Землю, – мусимо здаватись їм такими само примітивними і чужими, якими нам видаються мавпи і лемури. Відомо, що життя – це постійна боротьба за існування; і марсіанам, мабуть, це теж відомо. Марс охолоджується, а на Землі існує бурхливе життя, але воно видається їм життям недорозвинених істот.

Отже, єдиним рішенням і порятунком видавалося їм завоювати нову планету, яка ближча до Сонця і щороку, щопокоління насувалася на них.

Не засуджуймо марсіан, а згадаймо, як безжально й немилосердно ми, люди, винищували тварин, зокрема бізонів і додо, а також інші людські раси. Європейці за п’ятдесят років знищили майже всіх тасманійців, а це ж такі самі люди.

Тож чи маємо право засуджувати марсіан, які поводяться так само, як і ми?

Виявляється, марсіани щонайточніше розрахували політ до Землі – їхні знання в галузі математики, очевидячки, сягнули далеко вперед порівняно з нашими – і підготувалися до польоту майже досконало. Якби дозволяли прилади, що ми маємо, ми б помітили небезпеку задовго до початку двадцятого століття. Науковці, наприклад Скіапареллі, стежили за червоною планетою, та не могли знайти пояснення спалахам, що періодично повторювалися, проте сумлінно наносили їх на карти. Весь цей час марсіани, мабуть, ретельно готувалися до польоту; до речі, хоч як дивно, протягом століть Марс вважали зорею війни.

Під час протистояння 1894 року на освітленому боці червоної планети Лікська обсерваторія, а потім Перротен у Ніцці та інші астрономи помітили яскраве сяйво. Англійці довідалися про це з журналу «Нейчер» від другого серпня. Я схильний вважати, що це означало відливання в надрах Марса величезної гармати, з якої марсіани стріляли в Землю. Дивні явища, не розгадані й сьогодні, спостерігалися поблизу того сяйва і під час двох наступних протистоянь.

Перший грім ударив шість років тому. Коли Марс підійшов до протистояння, Лавел із Яви телеграфував астрономам про величезний вибух на ньому розжареного газу. Це сталося приблизно опівночі дванадцятого серпня, і спектроскоп, який використовував дослідник, показав надзвичайно велику кількість газів, головним чином водню, що, палаючи, з неймовірною швидкістю линули до Землі. Цей вогненний потік невдовзі зник із поля його зору. Лавел порівнював його з величезним спалахом, що вирвався з планети, як вогонь із гармати. Таке порівняння виявилось надзвичайно влучним.

Проте наступного дня газети не дали про цю подію жодного повідомлення, крім маленької статті в «Дейлі телеграф», і світ так нічого й не дізнався про одну з найбільших небезпек, які будь-коли загрожували людству. Певна річ, і я не знав би нічого про цей вибух, якби не зустрівся в Отершоу з відомим астрономом О’Ґілві. Він був дуже занепокоєний звісткою Лавела і запропонував мені провести разом із ним ніч, спостерігаючи червону планету. Незважаючи на все, що довелося згодом пережити, я добре пам’ятаю ті години: чорна тиха обсерваторія, ліхтар у кутку, від нього падає на підлогу бліде світло, цокання годинникового механізму, отвір у стелі, звідки видно всіяну зоряним пилом дивовижну безодню неба. Біля приладу майже незримо рухається О’Ґілві. У телескоп видно кружальце цієї синьої безодні, в якій диск планети з ледь помітними смугами здається крихітною цяточкою. Червона планета була маленька, трохи більша за макове зернятко, й іскрилася ніжно і сріблясто. Здавалося, вона дрижить, а насправді це під впливом годинникового механізму вібрував телескоп, який тримав планету в полі зору.