Читать «Війна світів. Невидимець (збірник)» онлайн - страница 138

– Дуже дивно.

– Пояснити цього я не можу. Кішка була забинтована та прив’язана, і я не боявся, що вона втече. Але, прокинувшись, вона стала жалібно нявчати, і тут хтось постукав у двері. То була стара жінка, яка жила внизу; вона підозрювала, що я займаюся вівісекцією. Вона завжди була п’яна і в неї на всьому світі була тільки ця кішка. Я схопив хлороформ, дав кішці його понюхати й відчинив двері. «Я, здається, чула нявчання. Чи не моя це кішка?» – спитала вона. Я чемно відповів, що кішки тут немає. Стару це не переконало, і вона намагалася зазирнути в кімнату. Безперечно, вона була здивована таке побачити: голі стіни, вікна без фіранок, розкладне ліжко, газовий двигун, якісь мерехтливі світлі цятки, запах хлороформу. Проте врешті-решт вона заспокоїлась і пішла.

– Скільки часу це потребувало? – спитав Кемп.

– Дослід із кішкою? Години три-чотири. Останніми зникли кістки, сухожилля, жир і кінчики забарвлених волосинок. Не зникав, як я вже казав, тільки той пігмент на райдужній оболонці.

Була вже пізня ніч, коли я закінчив. Нічого не було видно, крім кігтів і тьмяних очей. Я зупинив газовий двигун, намацав і погладив непритомну кішку, розв’язав її і, вкрай стомлений, залишив спати на невидимій подушці. Ліг і сам. Але заснути я не міг, лежав і думав про свої досліди, марив, як у пропасниці. Усе, навіть земля, було наче повите туманом і зникало, як у кошмарі.

Близько другої години кішка занявчала. Я намагався її заспокоїти, розмовляв з нею, а потім вирішив викинути з кімнати. Коли засвітив свічку, її круглі блискучі очі страшенно вразили мене. Я дав би їй молока, але його не було. Кішка не втихомирювалась, сіла під дверима й нявчала. Я пробував впіймати її, щоб викинути, але вона не давалась і нявчала, ховаючись по різних закутках. Нарешті я відчинив вікно й забігав кімнатою. Мабуть, кішка вистрибнула у вікно, тому що я ніколи більше не бачив її і не чув.

Потім я чомусь знову почав думати про батьків похорон, про холодний вітер, який дув на схилі пагорба. Так тривало до ранку. Переконавшися, що не засну, я замкнув двері і пішовна тихі вранішні вулиці.

– Думаєте, ця невидима кішка й досі десь живе? – спитав Кемп.

– Якщо її не вбили, – відповів Ґриффін. – А чому б і ні?

– Чому б і ні? – повторив Кемп. – Але я не хотів перебивати вас.

– Дуже можливо, що вбили, – сказав Невидимець. – Знаю, що чотири дні після того вона була на Ґрейт-Тічфілд-стрит, бо я бачив там натовп, який намагався зрозуміти, звідки долинає нявчання.

Він трохи помовчав.

– Я дуже добре пам’ятаю ранок перед тим, як моє життя змінилося. Я, напевне, пройшов усю Ґрейт-Портленд-стрит. Пригадую, я бачив казарми на Олбені-стрит і кавалеристів, що звідти виїжджали. Нарешті, опинившись на вершині Примроз-гіллу, я всівся, почуваючись надзвичайно погано. Був сонячний січневий день – один з таких сонячних морозних днів, що були перед першим снігопадом. Я напружував стомлений мозок, силкуючись розібратися, що робити.

Дивно, що тепер, коли я наблизився до мети, я втратив інтерес до неї. Я був знесилений, майже чотири роки безперервної праці виснажили мої почуття. Я збайдужів і марно намагався збудити в собі запал перших дослідів, пристрасть до відкриттів… Ніщо не цікавило мене. Але я знав, що то через перевтому та безсоння і що ліки й відпочинок повернуть мені бадьорість.