Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 72

Коли Михайло Іванович увійшов, у нього в очах стояли сльози спогадів про той час, коли він писав те, що читав тепер. Він узяв з рук Михайла Івановича листа, поклав до кишені, склав папери й покликав Алпатича, який давно вже дожидався.

На аркушику паперу в нього було записано, що треба було в Смоленську, і він, ходячи по кімнаті повз Алпатича, що дожидався біля дверей, почав давати накази.

— Перше, паперу поштового, чуєш, вісім дестей, ось за взірцем; з золотим обрізом... взірець, щоб неодмінно за ним було; лаку, сургучу — за запискою Михайла Івановича.

Він походив по кімнаті й заглянув у пам’ятну записку.

— Потім губернаторові особисто віддати листа про запис.

Потім треба було засувок до дверей нової будівлі, неодмінно такого фасону, як ті, що видумав сам князь. Потім ящик палітурний треба було замовити, щоб покласти туди заповіт.

Давання наказів Алпатичу тривало понад дві години. Князь усе не відпускав його. Він сів, задумався і, заплющивши очі, задрімав. Алпатич поворушився.

— Ну, йди, йди; коли що треба, я пришлю.

Алпатич вийшов. Князь підійшов знову до бюро, заглянувши в нього, поворушив рукою свої папери, знову замкнув і сів до столу писати листа губернаторові.

Вже було пізно, коли він підвівся, запечатавши листа, йому хотілося спати, але він знав, що не засне і що найтяжчі думки виникають у нього в ліжку. Він гукнув Тихона й пішов з ним по кімнатах, щоб сказати йому, де стелити постіль на нинішню ніч. Він ходив, примірюючи кожен куток.

Скрізь йому здавалося недобре, але найгірший був звичний диван у кабінеті. Диван цей був страшний для нього, мабуть, від тяжких думок, що він передумав, лежачи на ньому. Ніде не було добре, та все ж найкращий був куточок у диванній за фортепіано: він ніколи ще не спав тут.

Тихон приніс з офіціантом ліжко і почав встановлювати.

— Не так, не так! — вигукнув князь і сам посунув на чверть далі від кутка, і потім знову трошки ближче.

«Ну, нарешті все переробив, тепер відпочину», — подумав князь і дав Тихонові роздягати себе.

Досадливо скривляючись від зусиль, які треба було робити, щоб скинути каптан та штани, князь роздягнувся, важко опустився на ліжко і неначе задумався, презирливо дивлячись на свої жовті, висхлі ноги. Він не задумався, а він барився перед зусиллям, яке мав зробити, щоб підняти ці ноги й пересунутися на ліжку. «Ох, як тяжко! О, хоч би скоріше кінчилися ці обов’язки і щоб ви відпустили мене!» — думав він. Він зробив, підібравши губи, двадцятитисячний раз це зусилля і ліг. Але тільки-но він ліг, як раптом усе ліжко рівномірно заходило під ним вперед і назад, наче важко дихаючи і штовхаючись. Це бувало з ним майже щоночі. Він розплющив очі, що були заплющились.

— Нема спокою, прокляті! — пробурчав він з обуренням на когось. «Так, так, ще важливе щось було, дуже щось важливе я приберіг собі на ніч у ліжку. Засувки? Ні, про це сказав. Ні, щось таке, щось у вітальні було. Княжна Марія щось плела. Десаль щось — цей дурень — говорив. У кишені щось — не згадаю».