Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 55
Лев Толстой
П’єр ішов через вітальню, не слухаючи Петі.
Петя смикнув П’єра за руку, щоб привернути до себе його увагу.
— Ну як моя справа, Петре Кириловичу, ради бога? Лише на вас надія, — казав Петя.
— Ага, твоя справа. Це в гусари? Скажу, скажу. Сьогодні скажу все.
— Ну що, mon cher, ну що, дістали маніфест? — спитав старий граф. — А графинечка була на обідні у Разумовських, молитву нову чула. Дуже гарна, каже.
— Дістав, — відповів П’єр. — Завтра государ буде... Незвичайні дворянські збори і, кажуть, по десяти з тисячі набір. До речі, поздоровляю вас.
— Так, так, хвалити бога. Ну, а з армії що?
— Наші знову відступили. Під Смоленськом уже, кажуть, — відповів П’єр.
— Боже мій, боже мій! — сказав граф. — А де маніфест?
— Відозва! А, справді! — П’єр почав шукати по кишенях паперів і не міг знайти їх. Все ще облапуючи кишені, він поцілував у руку графиню, що ввійшла, і стурбовано оглядався, очевидно чекаючи Наташу, яка не співала більше, але й не приходила до вітальні.
— Їй-бо, не знаю, куди я його дів, — сказав він.
— Ото вже розгубить усе, — сказала графиня.
Наташа ввійшла з розчуленим, схвильованим обличчям і сіла, мовчки дивлячись на П’єра. Тільки-но вона ввійшла до кімнати, П’єрове обличчя, досі похмуре, засяяло, і він, усе шукаючи паперів, кілька разів поглядав на неї.
— Їй-бо, я поїду на часину, я вдома забув. Неодмінно...
— Ну, на обід спізнитеся.
— Ох, і кучер поїхав.
Але Соня, пішовши до передпокою шукати паперів, знайшла їх у П’єровому капелюсі, — він старанно заклав їх за підшивку. П’єр хотів був читати.
— Ні, по обіді, — сказав старий граф, як видно, в цьому читанні передбачаючи велику втіху.
За обідом, за яким пили шампанське за здоров’я нового георгіївського кавалера, Шиншин розповідав міські новини про хворобу старої грузинської княгині, про те, що Метів’є зник з Москви, і про те, що до Растопчина привели якогось німця й заявили йому, що це шампіньйон (так розповідав сам граф Растопчин), і як граф Растопчин наказав шампіньйона відпустити, сказавши народові, що це не шампіньйон, а просто старий гриб німець.
— Хапають, хапають, — сказав граф, — я графині й так кажу, щоб менше розмовляла по-французькому. Тепер це час.
— А чули? — сказав Шиншин. — Князь Голіцин російського вчителя взяв, — по-російському вчиться — il commence à devenir dangereux de parler français dans les rues.
— Ну що ж, графе Петре Кириловичу, як ополчення збиратимуть, і вам доведеться на коня? — сказав старий граф, звертаючись до П’єра.
П’єр був мовчазний і задумливий під час усього цього обіду. Він, наче не розуміючи, подивився на графа при цих словах.
— Так, так, на війну, — сказав він. — Ні! Який з мене воїн! А втім, усе так чудно, так чудно! Та я й сам не розумію. Я не знаю, я такий далекий від військових смаків, але тепер же ніхто за себе відповідати не може.
По обіді граф умостився спокійно в крісло і з серйозним обличчям попросив Соню, яка славилася майстерністю читання, читати.
«Першопрестольній столиці нашій Москві.
„Ворог з великими силами перейшов межі Росії. Він іде розоряти любу нашу вітчизну“, — старанно читала Соня своїм тоненьким голоском. Граф, заплющивши очі, слухав, поривчасто зітхаючи в деяких місцях.