Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 54

Перша, кого він побачив у Ростових, була Наташа. Ще раніше, ніж він побачив її, він, скидаючи плащ у передпокої, почув її. Вона співала сольфеджі в залі. Він знав, що вона не співала з часу своєї недуги, і тому звук її голосу здивував і потішив його. Він тихо відчинив двері й побачив Наташу в її ліловому платті, в якому вона була на обідні; вона походжала по кімнаті і співала. Вона йшла спиною до нього, коли він відчинив двері, але коли вона круто повернулася й побачила його товсте, здивоване обличчя, вона почервоніла і швидко підійшла до нього.

— Я хочу спробувати знову співати, — сказала вона. — Все ж це заняття, — додала вона, неначе виправдуючись.

— І чудесно.

— Яка я рада, що ви приїхали! Я сьогодні така щаслива! — сказала вона з тією колишньою жвавістю, якої вже давно не бачив у ній П’єр. — Ви знаєте, Nicolas одержав георгіївського хреста. Я так пишаюсь ним.

— Аякже, я прислав наказ. Ну, я вам не хочу заважати, — додав він і хотів пройти до вітальні.

Наташа зупинила його.

— Графе, це погано, що я співаю? — спитала вона, почервонівши, але не зводячи з П’єра запитливого погляду.

— Ні... Чого ж? Навпаки... Але чому ви мене питаєте?

— Я сама не знаю, — швидко відповіла Наташа, — але я нічого не хотіла б зробити, що б вам не сподобалось. Я вам вірю в усьому. Ви не знаєте, які ви для мене важливі і як багато ви для мене зробили!.. — Вона говорила швидко й не помічаючи того, як П’єр почервонів при цих словах. — Я бачила в тому ж наказі він, Болконський (швидко пошепки промовила вона це слово), — він у Росії і знову служить. Як ви думаєте, — сказала вона швидко, як видно, поспішаючи говорити зі страху, що в неї невистачить сили, — простить він мені коли-небудь? Не буде він мати проти мене злого почуття? Як ви думаєте? Як ви думаєте?

— Я думаю... — сказав П’єр. — Йому нема чого прощати... Якби я був на його місці... — За зв’язком спогадів, П’єр миттю перенісся уявою до того часу, коли він, утішаючи її, сказав їй, що якби він був не він, а найкращим з людей усього світу і вільним, то він на колінах просив би її руки, і те саме почуття жалості, ніжності, любові охопило його, і ті самі слова були в нього на устах. Але вона не дала йому часу сказати їх.

— Та ви — ви, — сказала вона, захоплено вимовивши це слово ви, — інша річ. Добрішої, великодушнішої, кращої за вас я не знаю людини, і не може бути. Якби вас не було тоді, та й тепер, я не знаю, що б було зі мною, бо... — Сльози раптом полились їй в очі; вона обернулася, підняла ноти до очей, заспівала й почала знову ходити по залі.

В цей самий час із вітальні вибіг Петя.

Петя був тепер гарний, рум’яний, п’ятнадцятилітній хлопчик з товстими, червоними губами, схожий на Наташу. Він готувався до університету, але останнім часом, з товаришем своїм Смоленським, таємно вирішив, що піде в гусари.

Петя вибіг до свого тезка, щоб переговорити в справі.

Він просив його взнати, чи приймуть його в гусари.