Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 446

— Що таке квиточок? — спитав Микола.

— Я почала давати старшим щовечора записочки, як вони поводились.

Микола глянув у променисті очі, що дивились на нього, і стан перегортати й читати далі. У щоденнику записувалось усе те з дитячого життя, що матері здавалося знаменним, виявляючи характери дітей або наводячи на загальні думки про способи виховання. Це були здебільшого дуже незначні дрібниці; але вони не здавались такими ні матері, ні батькові, коли він сьогодні вперше читав цей дитячий щоденник.

5 грудня було написано:

«Митя пустував за столом. Тато сказав не давати йому солодкого. Йому не дали; але він так жалісно й жадібно дивився на інших, поки вони їли! Я думаю, що карати, не даючи солодощів — тільки розвивати жадібність. Сказати Nicolas».

Микола поклав книжку і подивився на дружину. Променисті очі запитливо (схвалював чи не схвалював він щоденник?) дивились на нього. Не могло бути сумніву не тільки у схваленні, але й у захопленні Миколи своєю дружиною.

«Може, цього не треба було робити так педантично; може, й зовсім не треба», — думав Микола; але це невтомне, вічне душевне напруження, спрямоване тільки на моральне добро дітей, — захоплювало його. Якби Микола міг усвідомлювати своє почуття, то він зрозумів би, що основою його твердої, ніжної і гордої любові до дружини завжди було це почуття подиву перед її душевністю, перед тим, майже неприступним для Миколи, високим моральним світом, в якому завжди жила його дружина.

Він пишався з того, що вона така розумна, і добре усвідомлював свою мізерність перед нею у світі духовному і тим більш радів з того, що вона зі своєю душею не тільки належала, йому, але й являла собою частину його самого.

— Дуже й дуже схвалюю, мій друже, — сказав він із значущим виглядом. І, помовчавши трохи, додав:— А я сьогодні погано держався. Тебе не було в кабінеті. Ми засперечалися в П’єром, і я погарячився. Та неможливо. Це така дитина. Я не знаю, що з ним було б, якби Наташа не тримала його в руках. Можеш собі уявити, чого їздив до Петербурга?... Вони там утворили...

— Так, я знаю, сказала графиня Марія. — Мені Наташа розповіла.

— Ну, то ти знаєш, — спалахуючи від самого спогаду про суперечку, говорив далі Микола, — він хоче мене запевнити, що обов’язок кожної чесної людини полягає в тому, щоб іти проти уряду, тимчасом як присяга й обов’язок... Я жалкую, що тебе не було. А то на мене всі напали, і Денисов, і Наташа... Наташа кумедна. Тож як вона його під черевиком держить, а тільки-но треба що сказати — в неї своїх слів немає, вона так його словами і говорить, — додав Микола, піддаючись непереборному бажанню осуджувати людей найдорожчих і найближчих. Микола забував, що слово в слово те саме, що він говорив про Наташу, можна було сказати про нього щодо його жінки.