Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 445

— Я ось що скажу тобі, — промовив він, встаючи і нервовими рухами ставлячи в куток люльку і, нарешті, кинувши її. — Довести я тобі не можу. Ти кажеш, що в нас усе мерзенне і що буде переворот; я цього не бачу; але ти кажеш, що присяга — умовна річ, і на це я тобі скажу: що ти кращий друг мій, ти це знаєш, але, якби ви утворили таємне товариство, якби почали протидіяти урядові, хоч який би він був, я знаю, що мій обов’язок коритися йому. І нехай звелить мені зараз Аракчеєв іти на вас з ескадроном і рубати — ні на секунду не задумаюсь і піду. А там суди, як хочеш.

По цих словах запала ніякова мовчанка. Наташа перша заговорила, захищаючи чоловіка і нападаючи на брата. Захист її був слабкий і незграбний, але мети своєї вона досягла. Розмова знову відновилася і вже не в тому неприємно-ворожому тоні, в якому сказані були останні Миколові слова.

Коли всі встали до вечері, Миколенька Болконський підійшов до П’єра, блідий, з блискучими, променистими очима.

— Дядю П’єр... ви... ні... Якби тато був живий... він був би згоден з вами? — спитав він.

П’єр раптом зрозумів, яка особлива, незалежна, складна й сильна робота почуття і думки повинна була відбуватися в цьому хлопчикові під час розмови, і, згадавши все, що він говорив, П’єр відчув досаду, що хлопчик чув його. Однак треба було відповісти йому.

— Я гадаю, що був би згоден, — сказав він неохоче і вийшов з кабінету.

Хлопчик нахилив голову і в цю мить наче вперше помітив, що він наробив на столі. Він спалахнув і підійшов до Миколи.

— Дядю, пробач мені, це я зробив — ненароком, — сказав він, показуючи на поламані сургучі й пера.

Микола сердито здригнувся.

— Добре, добре, — сказав він, кидаючи під стіл шматки сургучу й пера. І, очевидним зусиллям стримуючи збурений у ньому гнів, Микола одвернувся від нього.

— Тобі й бути тут зовсім не слід було, — сказав він.

XV

За вечерею про політику та про товариства вже не говорили більш, а, навпаки, знялася дуже приємна для Миколи розмова, — зі спогадами 12-го року, на яку викликав Денисов і в якій П’єр був особливо зворушливий і кумедний. І родичі розійшлися у вельми дружніх взаєминах.

Коли по вечері Микола, роздягнувшись у кабінеті і давши наказ управителю, який довго чекав на нього, прийшов у халаті до спальні, він застав дружину ще за письмовим столом: вона щось писала.

— Що ти пишеш, Марі? — спитав Микола. Графиня Марія почервоніла. Вона боялася, що того, що вона писала, не зрозуміє і не схвалить чоловік.

Вона хотіла б приховати від нього те, що вона писала, але разом з тим і рада була, що він застав її і що треба сказати йому.

— Це щоденник, Nicolas, — сказала вона, подаючи йому синенького зшитка, списаного її твердим, крупним почерком.

— Щоденник?... — з відтінком глузливості сказав Микола і взяв у руки зшитка. Було написано по-французькому:

«4 грудня. Сьогодні Андрюша (старший син), прокинувшись, не хотів одягатися, і m-lle Louise прислала за мною. Він був у настрої вередливості і впертості. Я спробувала погрожувати, але він тільки ще більше розсердився. Тоді я взяла на себе, облишила його і стала з нянею підводити інших дітей, а йому сказала, що я не люблю його. Він довго мовчав, мовби дивуючись; потім у самій сорочці вискочив до мене і розридався так, що я довго не могла його заспокоїти. Видно було, що він мучився найбільше тим, що засмутив мене; потім, коли я ввечері дала йому квиточка, він знову жалісно розплакався, цілуючи мене. З ним усе можна зробити ніжністю».