Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 378

Лев Толстой

Мало того, що сучасники, заполонені пристрастями, говорили так, — нащадки і історія визнали Наполеона grand, а Кутузова: іноземці — хитрим, розпутним, кволим придворним стариком; росіяни — чимсь невиразним, — якоюсь лялькою, корисною лише своїм російським іменем...

V

У 12-му і 13-му роках Кутузова прямо обвинувачували в помилках. Цар був незадоволений з нього. І в історії, написаній нещодавно з височайшого повеління, сказано, що Кутузов був хитрий придворний брехун, який боявся імені Наполеона і який своїми помилками під Красним і під Березіною позбавив російські війська слави — повної перемоги над французами.

Отака доля не великих людей, не grand-homme, яких не визнає російський розум, а тих виняткових, завжди самотніх людей, які, збагнувши волю провидіння, підкоряють їй свою особисту волю. Зненависть і презирство юрми карають цих людей за прозирання вищих законів.

Для російських істориків (чудно і страшно сказати!) Наполеон — це щонайнікчемніше знаряддя історії — який ніколи і ніде, навіть у вигнанні, не виявив людської гідності, — Наполеон є об’єктом захоплення і захвату; він grand. А Кутузов, та людина, що від початку і до кінця своєї діяльності в 1812 році, від Бородіна і до Вільни, ні одним вчинком, ні словом не зраджуючи себе, являє незвичайний в історії приклад самозречення і свідомості в теперішньому майбутнього значення події, — Кутузов здається їм чимсь невиразним і жалюгідним, і коли вони говорять про Кутузова і про 12-й рік, їм завжди наче трошки соромно.

А тимчасом трудно уявити собі історичну особу, діяльність якої так незмінно і постійно була б спрямована до однієї і тієї ж мети. Трудно уявити собі мету, більш достойну й більш відповідну до волі всього народу. Ще трудніше знайти другий приклад в історії, де б мета, яку поставила собі історична особа, була так цілковито досягнута, як та мета, на досягнення якої була спрямована вся діяльність Кутузова у 12-му році.

Кутузов ніколи не говорив про сорок сторіч, які дивляться з пірамід, про жертви, які він приносить вітчизні, про те, що він має намір учинити або учинив: він взагалі нічого не говорив про себе, не грав ніякої ролі, здавався завжди дуже простою і звичайною людиною і говорив дуже прості і звичайні речі. Він писав листи своїм дочкам і m-me Staël, читав романи, любив товариство гарних жінок, жартував з генералами, офіцерами й солдатами і ніколи не перечив тим людям, що хотіли йому що-небудь доводити. Коли граф Растопчин на Яузькому мості під’їхав до Кутузова з особистими докорами про те, хто винен у загибелі Москви, і сказав: «Як же ви обіцяли не залишати Москви, не давши бою?» Кутузов відповів: «Я й не залишу Москви без бою», незважаючи на те, що Москву було вже залишено. Коли, приїхавши до нього від государя, Аракчеєв сказав, що треба було б Єрмолова призначити начальником артилерії, Кутузов відповів: «Так, я й сам щойно казав це», — хоч він за хвилину до цього казав зовсім інше. Що було до того йому, який сам один серед безтолкової юрми, що оточувала його, розумів тоді увесь величезний зміст події, що йому було до того, собі чи йому припише граф Растопчин нещастя столиці. Ще менше могло догаряти йому те, кого призначать начальником артилерії.