Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 377

Кутузов знав не розумом чи знанням, а всією російською суттю своєю знав і почував те, що почував кожен російський солдат — що французів переможено, що вороги втікають і треба випровадити їх; але разом з тим він почував разом з солдатами весь тягар цього, небаченого по швидкості і порі року, походу.

Але генералам, особливо не російським, які бажали відзначитися, здивувати когось, забрати в полон для чогось якого-небудь герцога чи короля, — генералам цим здавалося тепер, коли всякий бій був і гидкий і безглуздий, їм здавалося, що тепер ось саме час давати бої і перемагати когось. Кутузов тільки знизував плечима, коли йому подавали один за одним проекти маневрів з тими погано взутими, без кожушків, напівголодними солдатами, які за один місяць, без боїв, розтанули до половини і з якими за найкращих умов триваючої втечі треба було пройти до кордону відстань більшу за ту, яку було пройдено.

Особливо це поривання відзначитися і маневрувати, зминати й одрізувати виявлялось тоді, коли російські війська натрапляли на війська французькі.

Так це сталося під Красним, де гадали застати одну з трьох колон французів і натрапили на самого Наполеона з шістнадцятьма тисячами. Незважаючи на всі заходи, яких вжив Кутузов для того, щоб уникнути цього згубного зіткнення і щоб зберегти свої війська, три дні біля Красного змучені люди російської армії добивали розбиті зборища французів.

Толь написав диспозицію: die erste Kolonne marschiert і т. д. І, як завжди, вийшло все не за диспозицією. Принц Євгеній Віртемберзький розстрілював з гори юрми французів, що бігли мимо, і вимагав підкріплення, яке не приходило. Французи, по ночах оббігаючи росіян, розсипалися, ховалися в ліси і пробиралися хто як міг далі.

Милорадович, який казав, що він знати нічого не хоче про господарчі справи загону, якого ніколи не можна було знайти, коли його треба було, «chevalier sans peur et sans reproche», як він сам називав себе, охочий до розмов з французами, посилав парламентерів, вимагаючи, щоб здавалися, втрачав час і робив не те, що йому наказували.

— Дарую вам, хлопці, цю колону, — казав він, під’їжджаючи до військ і показуючи кавалеристам на французів. І кавалеристи на зовсім охлялих конях, підганяючи їх острогами та шаблями, тюпцем, після великих зусиль, під’їжджали до подарованої колони, тобто до натовпу обморожених, задубілих і голодних французів; і подарована колона кидала зброю і здавалася, чого їй уже давно хотілося.

Під Красним взяли двадцять шість тисяч полонених, сотні гармат, якусь палицю, яку називали маршальським жезлом, І сперечались про те, хто там відзначився, й були з цього задоволені, але дуже жалкували про те, що не взяли Наполеона або хоч будь-якого героя, маршала, і картали за це один одного і особливо Кутузова.

Люди ці, заполонені своїми пристрастями, були сліпими виконавцями тільки дуже сумного закону необхідності; але вони вважали себе героями і думали, що те, що вони робили, було найдостойнішою і найблагороднішою справою. Вони обвинувачували Кутузова і казали, що він з самого початку кампанії перешкоджав їм перемогти Наполеона, що він думає тільки про вдоволення своїх пристрастей і не хотів виходити з Полотняних Заводів тому, що йому там було затишно; що він під Красним зупинив рух тому, що, взнавши про присутність Наполеона, зовсім розгубився; що можна припускати, що він у змові з Наполеоном, що Наполеон підкупив його і т. д., і т. д.