Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 342
Лев Толстой
Поруч з Денисовим, також у бурці і в папасі, на гладкому великому донці їхав козачий осавул — товариш по службі Денисова.
Осавул Ловайський — третій, також у бурці і в папасі, був довгий, плаский, як дошка, білолиций, білявий чоловік з вузькими світлими очицями і зі спокійно самовдоволеним виразом і на обличчі і в посадці. Хоч і не можна було сказати, в чому полягала особливість коня і їздця, але з першого погляду на осавула і Денисова видно було, що Денисову і мокро, і незручно, — що Денисов чоловік, який сів на коня; тимчасом, дивлячись на осавула, можна було бачити, що йому так само зручно і добре, як і завжди, і що він не чоловік, який сів на коня, а чоловік, який становить разом з конем одну, збільшеною подвійною силою, істоту.
Трохи попереду від них ішов наскрізь промоклий сільський чоловічина — провідник у сірому каптані і в білому ковпаку.
Трохи позаду, на худій тонкій киргизькій конячині з величезним хвостом та гривою і з продертими до крові губами, їхав молодий офіцер у синій французькій шинелі.
Поруч з ним їхав гусар, везучи за собою на крупі коня хлопчика у французькому драному мундирі і в синьому ковпаку. Хлопчик тримався червоними від холоду руками за гусара, ворушив своїми босими ногами, намагаючись зігріти їх, і, звівши брови, здивовано оглядався круг себе. Це був взятий вранці французький барабанщик.
Ззаду, по три, по чотири, вузькою розкислою і роз’їждженою лісовою дорогою тяглися гусари, потім козаки, хто в бурці, хто у французькій шинелі, хто в попоні, накинутій на голову. Коні, і рижі, і гніді, всі здавалися вороними від дощу, що струмував з них. Шиї в коней здавалися дивно тонкими від того, що позлипалися гриви. З коней ішла пара. І одяг, і сідла, і поводи — все було мокре, слизьке і розкисле, так само, як і земля й опале листя, яким була встелена дорога. Люди сиділи наїжившись, намагаючись не ворушитись, щоб відігрівати ту воду, яка протікала до тіла, і не пропускати нової холодної, що підтікала під сидіння, під коліна і за шиї. У середині розтягненого строю козаків дві фури з французькими і підпряжними, в сідлах, козачими кіньми торохтіли по корінню та гілках і бурчали по налитих вщерть водою коліях дороги.
Кінь Денисова, обходячи калюжу, що була на дорозі, потягнувся вбік і штовхнув його коліном об дерево.
— Е, чорт! — сердито вигукнув Денисов і, вищиривши зуби, нагайкою тричі вдарив коня, забризкавши себе й товаришів грязюкою. Денисов був не в настрої: і від дощу, і від голоду (з ранку ніхто нічого не їв), і, головне, від того, що досі від Долохова не було вістей і посланий взяти язика не повертався.
«Навряд чи трапиться друга така нагода, як нині, напасти на транспорт. Самому нападати занадто рисковано, а відкласти до другого дня — з-під носа вихопить здобич хто-небудь з великих партизанів», — думав Денисов, раз у раз поглядаючи уперед з надією побачити очікуваного посланця від Долохова.
Виїхавши на просіку, по якій видно було далеко праворуч, Денисов зупинився.
— Їде хтось, — сказав він.
Осавул подивився в тому напрямі, куди показував Денисов.