Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 340

Перше ніж партизанську війну офіціально прийняв наш уряд, уже тисячі людей ворожої армії — відсталих мародерів, фуражирів — винищили козаки й селяни, які вбивали цих людей так само несвідомо, як несвідомо собаки загризають забіглого скаженого собаку. Денис Давидов своїм російським чуттям перший зрозумів значення цієї страшної зброї, яка, не питаючи про правила воєнного мистецтва, знищувала французів, і йому належить слава першого кроку для узаконення цього прийому війни.

24 серпня було засновано перший партизанський загін Давидова, і слідом за його загоном стали засновуватись інші. Чим далі точилася кампанія, тим далі збільшувалось число цих загонів.

Партизани знищували велику армію частинами. Вони підбирали те відпале листя, що само собою сипалося з висохлого дерева — французького війська, й іноді трусили це дерево. У жовтні, в той час, як французи бігли до Смоленська, цих партій різних величин і характерів були сотні. Були партії, які переймали всі прийоми армії, з піхотою, артилерією, штабами, з вигодами життя; були самі козачі, кавалерійські; були дрібні, збірні, піші та кінні, були селянські та поміщицькі, нікому не відомі. Був начальником партії дяк, який узяв за місяць кілька сот полонених. Була старостиха Василиса, яка побила сотні французів.

Останні числа жовтня були часом самого розпалу партизанської війни. Той, перший період цієї війни, під час якого партизани, самі дивуючись зі своєї сміливості, боялися, що кожної хвилини їх могли піймати й оточити французи, і, не розсідлуючи коней і майже не злізаючи з них, ховалися по лісах, щохвилини чекаючи погоні, — уже минув. Тепер уже війна ця визначилась, усім стало ясно, яких заходів можна вжити з французами і яких не можна. Тепер уже тільки ті начальники загонів, які зі штабами, за правилами, ходили вдалині від французів, вважали ще багато чого неможливим. А дрібні партизанські групи, давно вже почавши свою справу і зблизька підглядаючи за французами, вважали можливим те, про що не сміли й думати начальники великих загонів. Що ж до козаків і селян, які вешталися між французами, то вони вважали, що тепер уже все можливе.

22 жовтня Денисов, бувши одним з партизанів, перебував зі своєю партією в самому розпалі партизанської пристрасті. З ранку він зі своєю партією був у русі. Він цілий день по лісах, що прилягали до великого шляху, стежив за великим французьким транспортом кавалерійських речей та російських полонених, який відділився від інших військ і під сильним прикриттям, як це було відомо від лазутчиків та полонених, просувався до Смоленська. Про цей транспорт було відомо не тільки Денисову й Долохову (теж партизанові з невеликою партією), який ходив близько від Денисова, але й начальникам великих загонів зі штабами: усі знали про цей транспорт і, як казав Денисов, гострили на нього зуби. Двоє з цих великих загінних начальників — один поляк, другий німець — майже одночасно прислали Денисову запрошення приєднатися кожен до свого загону, для того, щоб напасти на транспорт.