Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 332
Лев Толстой
Кутузов, як і всі старі люди, мало спав ночами. Вдень він часто несподівано починав куняти; але вночі лежав нероздягнутий на своїй постелі, здебільшого не спав і думав.
Так він лежав і тепер на своєму ліжку, сперши важку, велику спотворену голову на пухлу руку і думав, розплющеним одним оком вдивляючись у темряву.
Відтоді, як Бенігсен, який листувався (3 государем
«Вони повинні зрозуміти, що ми можемо тільки програти, діючи наступально. Терпіння і час, ось мої воїни-богатирі!» — думав Кутузов. Він знав, що не треба зривати яблуко, поки воно зелене. Воно само впаде, коли достигне, а зірвеш зеленим, зіпсуєш яблуко і дерево, і сам оскому наб’єш. Він, як досвідчений мисливець, знав, що звіра поранено, поранено так, як тільки могла поранити вся російська сила, але смертельно чи ні — це було ще не з’ясоване питання. Тепер, з присилання Лорістона та Бертелемі і з донесень партизанів, Кутузов майже знав, що звіра поранено смертельно, Та треба було ще доказів, треба було чекати.
«Їм хочеться бігти подивитися, як вони його вбили. Почекайте, побачите. Все маневри, все наступи! — думав він. — До чого? Все аби відзначитися. Наче щось веселе є в тому, щоб битися. Вони мов діти, в яких не добереш, як була справа, тому що всі хочуть довести, як вони вміють битися. Та річ тепер не в тому.
І які майстерні маневри пропонують мені всі оці! Їм здається, що, коли вони видумали дві-три випадковості (він згадав про загальний план з Петербурга), вони видумали їх усі. А їм усім нема числа!»
Нерозв’язане питання про те, смертельна чи не смертельна рана, завдана в Бородіні, уже цілий місяць висіло над головою Кутузова. З одного боку, французи захопили Москву. З другого боку, безперечно, всім єством своїм Кутузов почував, що той страшний удар, в якому він разом з усіма руськими людьми напружив усі свої сили, повинен був бути смертельним. Але в усякому разі треба було доказів, і він чекав їх уже місяць, і чим далі минав час, тим більш нетерплячим він ставав. Лежачи на своїй постелі в свої безсонні ночі, він робив те саме, що робила ця генеральська молодь, те саме, за що він докоряв їм. Він придумував усі можливі випадки так само, як і молодь, тільки з тією різницею, що він нічого не будував на цих припущеннях і що він бачив їх не два і не три, а тисячі. Що далі він думав, то більше їх поставало. Він придумував усякого роду рухи наполеонівської армії, всієї або частин її — до Петербурга, на нього, в обхід його, придумував (чого він найбільш боявся) і той випадок, що Наполеон почне боротися проти нього його ж зброєю, що він залишиться в Москві, вичікуючи його. Кутузов придумав навіть рух наполеонівської армії назад на Мединь та Юхнов; але одного, чого він не міг передбачити, це того, що сталося, того божевільного, судорожного метання наполеонівського війська протягом перших одинадцяти днів після його виступу з Москви, — метання, яке зробило можливим те, про що все ж таки не смів ще тоді думати Кутузов: цілковите винищення французів. Донесення Дорохова про дивізію Брусьє, вісті від партизанів про злигодні наполеонівської армії чутки про готування до виступу з Москви — усе підтверджувало припущення, що французька армія розбита і збирається тікати; але це були тільки припущення, які здавалися важливими для молоді, але не для Кутузова. Він зі своїм шістдесятилітнім досвідом знав, якої ваги треба надавати чуткам, знав, як люди здатні, бажаючи чого-небудь, групувати всі вісті так, що вони наче підтверджують бажане, і знав, як у такому випадку охоче випускають усе суперечне. І чим більше бажав цього Кутузов, тим менше він дозволяв собі цьому вірити. Питання це забирало всі його душевні сили. Все інше було для нього тільки звичним виконанням життя. Таким звичним виконанням життя і підкоренням йому були його розмови зі штабними, листи до m-me Staël, які він писав з Тарутина, читання романів, роздавання нагород, листування з Петербургом і т. ін. Але загибель французів, яку лише він передбачав, була його душевним єдиним бажанням.
