Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 300

Лев Толстой

Він помовчав.

— Як гарно було б! — І, взявши її руку, він поцілував її.

Наташа була щаслива і схвильована; і зараз же вона згадала, що так не можна, що йому треба спокою.

— Однак ви не спали, — сказала вона, стримуючи свою радість. — Постарайтеся заснути... будь ласка.

Він випустив, потиснувши, її руку, і вона перейшла до свічка і знову прибрала попередню позу. Двічі вона оглянулась на нього, очі його світились їй назустріч. Вона задала собі завдання на панчосі і сказала собі, що доти вона не оглянеться, поки не закінчить його.

Справді, скоро після цього він заплющив очі і заснув. Він спав недовго і раптом у холодному поті тривожно прокинувся.

Засинаючи, він думав усе про те ж, про що думав увесь цей час, — про життя і смерть. І більше про смерть. Він почував себе ближче до неї.

«Любов? Що таке любов? — думав він. — Любов заважає смерті. Любов є життя. Все, все, що я розумію, я розумію тільки тому, що люблю. Все є, все існує тільки тому, що я люблю. Все зв’язане лише нею. Любов є бог, і померти — означає мені, часточці любові, повернутися до загального і вічного джерела». Думки ці здалися йому втішними. Але це були тільки думки. Чогось невистачало в них, щось було однобічне, особисте, розумове — не було очевидності. І був той самий неспокій і неясність. Він заснув.

Йому снилося, що він лежить у тій самій кімнаті, в якій він лежав насправді, але що він не поранений, а здоровий. Багато різних людей, нікчемних, байдужих, з’являється перед князем Андрієм. Він говорить з ними, сперечається, про щось непотрібне. Вони збираються їхати кудись. Князь Андрій туманно пригадує, що все це нікчемне, і що в нього є інші, важливіші турботи, але говорить далі, дивуючи їх, якісь порожні, дотепні слова. Потрохи непомітно всі ці люди починають зникати і все замінюється одним питанням про зачинені двері. Він встає і йде до дверей, щоб засунути засув і замкнути їх. Від того, встигне він чи не встигне замкнути їх, залежить усе. Він іде, поспішає, але ноги його не рухаються, і він знає, що не встигне замкнути дверей, проте болісно напружує всю свою силу. І тяжкий страх охоплює його. І цей страх є страх смерті: за дверима стоїть воно. Але в цей самий час, як він безсило-незграбно підповзає до дверей, це щось жахливе, вже натискаючи з другого боку, ломиться в них. Щось не людське — смерть — ломиться в двері, і треба втримати їх. Він хапається за двері, напружує останню силу — замкнути вже не можна — хоча б втримати їх; але він кволий, неповороткий, і під натиском страхіття двері відчиняються і знову зачиняються.

Ще раз воно натиснуло звідти. Останні, надприродні зусилля марні, і обидві половинки відчинилися беззвучно. Воно ввійшло, і воно є смерть. І князь Андрій помер.

Але в ту ж мить, як він помер, князь Андрій згадав, що він спить, і в ту ж мить, як він помер, він зробив над собою зусилля і прокинувся.

«Так, це була смерть. Я помер — я прокинувся. Так, смерть — пробудження», — раптом проясніло в його душі, і завіса, що ховала досі невідоме, була піднята перед його душевним зором. Він відчув ніби звільнення перше зв’язаної в ньому сили і ту дивну легкість, що відтоді не покидала його.