Читать «Війна і мир 3-4» онлайн - страница 155

Раптом щось сталося; офіцерик ахнув і, скрутившись, сів на землю, як на льоту підстрелена пташка. Усе стало химерним, неясним і похмурим у П’єрових очах.

Одно за одним свистіли ядра і били у бруствер, у солдатів, у гармати. П’єр, який перше не чув цих звуків, тепер чув лише ці звуки. Збоку від батареї, праворуч, кричачи «ура», бігли солдати не вперед, а назад, як здалося П’єру.

Ядро вдарило у самий край валу, перед яким стояв П’єр, зсипало землю, і в очах його мигнув чорний м’ячик, і в ту ж мить ляснуло у щось. Ополченці, щойно ввійшовши на батарею, побігли назад.

— Усі картеччю! — вигукував офіцер.

Унтер-офіцер підбіг до старшого офіцера і зляканим шепотом (як за обідом дворецький повідомляє господаря, що нема більше загаданого вина) сказав, що зарядів більше нема.

— Розбійники, що роблять! — вигукнув офіцер, обертаючись до П’єра. Обличчя старшого офіцера було червоне і пітне, нахмурені очі блищали. — Біжи до резервів, приводь ящики! — крикнув він, сердито обминаючи поглядом П’єра і звертаючись до свого солдата.

— Я піду, — сказав П’єр.

Офіцер, не відповідаючи йому, великими кроками пішов у другий бік.

— Не стріляти!.. Вичікуй! — вигукував він.

Солдат, якому наказано було йти за снарядами, зіткнувся з П’єром.

— Ех, пане, не місце тобі тут, — сказав він і побіг донизу.

П’єр побіг за солдатом, обминаючи те місце, на якому сидів молоденький офіцерик.

Одно, друге, третє ядро пролетіло над ним, гупало спереду, з боків, ззаду. П’єр збіг униз. «Куди я?» — раптом згадав він, уже підбігаючи до зелених ящиків. Він зупинився, вагаючись, іти йому назад чи вперед. Раптом страшний поштовх відкинув його назад, на землю. В ту ж мить блиск великого вогню освітив його і в ту ж мить пролунав, задзвенівши у вухах, оглушливий грім, тріск і свист.

П’єр, опритомнівши, сидів на заду, спираючись руками в землю; ящика, біли якого він був, не було; валялись лише зелені посмалені дошки та ганчірки на випаленій траві, і кінь, метляючи уламками голобель, промчав від нього, а другий, так само, як і П’єр, лежав на землі і пронизливо, протягло верещав.

XXXII

П’єр, не тямлячи себе від страху, схопився й побіг назад на батарею, як у єдиний захисток від усіх навколишніх страхіть.

У той час, як П’єр входив у окоп, він помітив, що на батареї пострілів не чутно, але якісь люди щось роблять там. П’єр не встиг розібрати, що то були за люди. Він побачив старшого полковника, який задом до нього лежав на валу, наче розглядаючи щось унизу, і бачив одного солдата, якого помітив раніш і який тепер, пориваючись вперед від людей, що тримали його за руку, кричав «братці!», і бачив ще щось чудне.

Але він не встиг ще зміркувати, що полковник був забитий, що кричав «братці!» полонений, що на очах у нього було заколено багнетом у спину другого солдата. Тільки-но він вбіг у окоп, як худорлявий, жовтий, з пітним обличчям чоловік у синьому мундирі, зі шпагою в руці, налетів на нього, щось вигукуючи. П’єр, інстинктивно обороняючись від поштовху, тому що вони, не бачивши, розбіглися один проти одного, виставив руки і схопив цього чоловіка (це був французький офіцер) однією рукою за плече, другою за горло. Офіцер випустив шпагу і схопив П’єра за барки.