Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 79
Лев Толстой
Вона перехрестилася, поцілувала образка й дала його Андрієві.
— Будь ласка, André, для мене…
У великих очах її світилось проміння доброго й боязкого сяйва. Очі ці освітлювали все хворобливе, худе обличчя і робили його прекрасним. Брат хотів узяти образка, але вона зупинила його. Андрій зрозумів, перехрестився й поцілував образка. Обличчя його одночасно було ніжне (він був зворушений) і глузливе.
— Мерсі, mon ami.
Вона поцілувала його в лоб і знову сіла на диван. Вони мовчали.
— То я тобі казала, André, будь добрим і великодушним, яким ти був завжди. Не осуджуй суворо Lise, — почала княжна. — Вона така мила, така добра, і становище її дуже важке тепер.
— Здається, я нічого не казав тобі, Машо, щоб я докоряв за що-небудь своїй дружині, чи був незадоволений з неї. До чого ти все це говориш мені?
Княжна Марія почервоніла плямами й замовкла, наче вона почувала себе винною.
— Я нічого не казав тобі, а тобі вже
Червоні плями ще дужче виступили на лобі, на шиї та щоках у княжни Марії. Вона хотіла сказати щось і не могла вимовити. Брат угадав: маленька княгиня по обіді плакала, казала, що передчуває нещасливі роди, боїться їх, і скаржилася на свою долю, на свекра й на чоловіка. Поплакавши, вона заснула. Князеві Андрію стало жаль сестру.
— Знай одно, Машо, я не маю за що докоряти, не докоряв і ніколи не докорятиму
Кажучи це, він встав, підійшов до сестри і, нагнувшись, поцілував її в лоб. Чудові очі його сяяли розумним і добрим, незвичним блиском, але він дивився не на сестру, а в темряву відчинених дверей, через її голову.
— Ходім до неї, треба попрощатися. Або йди сама, збуди її, а я зараз прийду. Петрушка! — гукнув він камердинера. — Іди сюди, забирай. Це в сидіння, це на правий бік.
Княжна Марія встала й рушила до дверей. Вона зупинилася.
— André, si vous avez la foi, vous vous seriez adressé à dieu, pour qu'il vous donne l'amour, que vous ne sentez pas et votre prière aurait été exaucée…
— Ага — хіба що це! — сказав князь Андрій. — Іди, Машо, я зараз прийду.
По дорозі до кімнати сестри, в галереї, що з'єднувала один будинок з другим, князь Андрій зустрів мило усміхнену m-lle Bourienne, яка вже втретє цього дня з захопленою і наївною усмішкою зустрічалася йому у відлюдних переходах.
— Ah! je vous croyais chez vous, — сказала вона, чомусь червоніючи й опускаючи очі.
Князь Андрій суворо подивився на неї. На обличчі в князя Андрія раптом виявилася злість. Він нічого не сказав їй, але подивився на її лоб і волосся, не дивлячись у вічі, так презирливо, що француженка почервоніла й пішла, нічого не сказавши. Коли він підійшов до сестриної кімнати, княгиня вже прокинулась, і її веселий голосок, кваплячи одне слово за одним, линув з відчинених дверей. Вона говорила так, наче по довгому стримуванні їй хотілося надолужити прогаяний час.