Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 453
Лев Толстой
— Які причини, не знаю. Але, виходить, є причини!
Соня зітхнула і недовірливо похитала головою.
— Якби були причини… — почала вона. Але Наташа, вгадуючи її сумніви, злякано перебила її.
— Соню, не може бути сумніву щодо нього, не може, не може, ти розумієш? — прокричала вона.
— А любить він тебе?
— Чи любить? — повторила Наташа, з жалем усміхаючись на нетямущість своєї подруги. — Адже ти прочитала листа, ти бачила його?
— А якщо він неблагородна людина?
—
— Коли він благородна людина, то він або повинен сказати про свій намір, або перестати бачитися з тобою; і якщо ти не хочеш цього зробити, то я зроблю це, я напишу йому, я скажу папа, — рішуче сказала Соня.
— Та я жити не можу без нього! — крикнула Наташа.
— Наташо, я не розумію тебе. І що ти говориш! Згадай про батька, про Nicolas.
— Мені нікого не треба, я нікого не люблю, крім нього. Як ти смієш казати, що він неблагородний? Ти хіба не знаєш, що
Наташа підійшла до стола і, не думавши ні хвилини, написала ту відповідь княжнї Марії, якої вона не могла написати цілий ранок. В листі цьому вона коротко писала княжні Марії, що всі непорозуміння їхні кінчилися, що, користуючись великодушністю князя Андрія, який, виїжджаючи, дав їй волю, вона просить її забути все і простити їй, коли вона перед нею винна, але що вона не може бути його дружиною. Все це їй здавалося таким легким, простим і ясним в цю хвилину.
У п'ятницю Ростови мали їхати в село, а граф у середу поїхав з покупцем у свою підмосковну.
У день від'їзду графа Соня і Наташа були запрошені на великий обід до Курагіних, і Марія Дмитрівна повезла їх. На цьому обіді Наташа знову зустрілась з Анатолем, і Соня помітила, що Наташа говорила з ним про щось, пильнуючи, щоб ніхто не чув, і під час обіду була ще більш схвильована, ніж перше. Коли вони повернулись додому, Наташа почала перша з Сонею ту розмову, якої чекала її подруга.
— Ось ти, Соню, казала усякі дурниці про нього, — почала Наташа лагідним голосом, тим голосом, яким говорять діти, коли хочуть, щоб їх похвалили. — Ми порозумілись з ним сьогодні.
— Ну, що ж, що? Ну, що ж він сказав? Наташо, яка я рада, що ти не сердишся на мене. Говори мені все, всю правду. Що ж він сказав?
Наташа задумалась.
— Ах, Соню, якби ти знала його так, як я! Він сказав… Він питав мене про те, як я обіцяла Волконському. Він зрадів, що від мене залежить відмовити йому.
Соня сумно зітхнула.
— Але ж ти не відмовила Волконському? — сказала вона.
— А може, я й відмовила! Може, з Волконським усе кінчено. Чому ти думаєш про мене так погано?
— Я нічого не думаю, я тільки не розумію цього…
— Почекай, Соню, ти все зрозумієш. Побачиш, яка він людина. Ти не думай поганого ні про мене, ні про нього.
— Я ні про кого не думаю поганого: я всіх люблю і всіх жалію. Але що ж мені робити?