Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 452

— Наташо! — сказала вона ледь чутно.

Наташа прокинулась і побачила Соню.

— А, повернулася?

І з рішучістю і ніжністю, що буває в хвилини пробудження, вона обняла подругу. Але коли Наташа помітила збентеженість у Соні на обличчі, обличчя її самої виявило збентеженість і підозрілість.

— Соню, ти прочитала листа? — спитала вона.

— Прочитала, — тихо сказала Соня.

Наташа радісно усміхнулася.

— Ні, Соню, я не можу більше! — сказала вона. — Я не можу більше критися від тебе. Ти знаєш, ми любимо одне одного!.. Соню, голубонько, він пише… Соню…

Соня, ніби не вірячи своїм вухам, пильно дивилась на Наташу.

— А Волконський? — спитала вона.

— Ах, Соню, ах, якби ти могла знати, яка я щаслива! — сказала Наташа. — Ти не знаєш, що таке любов…

— Але ж, Наташо, невже всьому тому кінець?

Наташа великими очима дивилась на Соню, наче не розуміючи її запитання.

— Що ж, ти відмовляєш князеві Андрію? — спитала Соня.

— Ой, ти нічого не розумієш, ти не говори дурниць, ти слухай, — на мить розсердившись, сказала Наташа.

— Ні, я не можу цьому вірити, — повторила Соня. — Я не розумію. Як же ти рік цілий любила одного і раптом… Адже ти лише тричі бачила його. Наташо, я тобі не вірю, ти пустуєш. За три дні забути все і так…

— Три дні, — сказала Наташа. — Мені здається, я сто років люблю його. Мені здається, що я нікого ніколи не любила до нього. Ти цього не можеш зрозуміти. Соню, стривай, сідай тут. — Наташа обняла і поцілувала її. — Мені казали, що це буває, і ти, мабуть, чула, але я тепер тільки спізнала цю любов. Це не те, що раніш. Тільки-но я побачила його, я відчула, що він мій володар, і я раба його, і що я не можу не любити його. Так, раба! Що він мені звелить, те я і зроблю. Ти не розумієш цього. Що ж мені робити? Що ж мені робити, Соню? — говорила Наташа зі щасливим і зляканим обличчям.

— Та ти подумай, що ти робиш, — казала Соня, — я не можу цього так залишити. Ці таємні листи… Як ти могла допустити його до цього? — говорила вона з жахом і з огидою, яку насилу приховувала.

— Я тобі казала, — відповіла Наташа, — що в мене нема волі, як ти не розумієш цього: я його люблю!

— То я не допущу до цього, я розкажу, — не стримавши сліз, вигукнула Соня.

— Що ти, ради бога… Якщо ти розкажеш, ти мій ворог, — заговорила Наташа. — Ти хочеш мого нещастя, ти хочеш, щоб нас розлучили…

Побачивши цей страх у Наташі, Соня заплакала слізьми сорому і жалю за свою подругу.

— Але що було між вами? — спитала вона. — Що він казав тобі? Чому він не їздить до тебе додому?

Наташа не відповіла на її запитання.

— Ради бога, Соню, нікому не кажи, не муч мене, — просила Наташа. — Ти пам'ятай, що не можна втручатися в такі справи. Я тобі відкрила…

— Але нащо ці таємниці? Чому ж він не їздить до тебе додому? — питала Соня. — Чому він прямо не добивається твоєї руки? Адже князь Андрій дав тобі повну волю, коли вже на те пішло; але я не вірю цьому. Наташо, ти подумала, які можуть бути таємні причини?

Наташа здивованими очима дивилась на Соню. Видно, перед нею самою вперше поставало це питання, і вона не знала, що відповісти на нього.