Читать «Війна і мир 1-2» онлайн - страница 414

— Ні, стривай, ой, яка ти смішна! — сказав Микола, все вглядаючись у неї і в сестрі теж знаходячи щось нове, незвичайне і чарівливо-ніжне, чого він раніш не бачив у ній. — Наташо, щось чарівне. Га?

— Авжеж, — відповіла вона, — ти чудесно зробив.

«Якби я раніш бачив її такою, яка вона тепер, — думав Микола, — я б давно спитав, що зробити, і зробив би все, хоч би що вона звеліла, і все було б гаразд».

— То ти рада, і я добре зробив?

— Ах, так добре! Я нещодавно з матусею посварилася за це. Мама сказала, що вона тебе ловить. Як таке можна казати! Я з мама мало не полаялась. І нікому ніколи не дозволю нічого поганого про неї сказати й подумати, бо в неї лише саме гарне.

— То добре? — сказав Микола, ще раз вглядаючись у вираз сестриного обличчя, щоб дізнатися, чи правда це, і, скрипаючи чобітьми, він зіскочив з крила і побіг до своїх саней. Усе той самий щасливий, усміхнений черкес з вусиками і з блискучими очима, дивлячись з-під соболевого капора, сидів там, і цей черкес був Соня, і ця Соня була напевне його майбутня, щаслива і любляча дружина.

Приїхавши додому і розповівши матері про те, як вони провели час у Мелюкових, панночки пішли до себе. Роздягнувшись, але не стираючи коркових вусів, вони довго сиділи, розмовляючи про своє щастя. Вони говорили про те, як вони житимуть замужем, які їх чоловіки будуть дружні і які вони будуть щасливі. На Наташиному столі Дуняша ще звечора поставила дзеркала.

— Тільки коли все це буде? Я боюсь, що ніколи… Це було б занадто гарно! — сказала Наташа, встаючи і підходячи до дзеркал.

— Сідай, Наташо, може, ти побачиш його, — сказала Соня.

Наташа засвітила свічки і сіла.

— Якогось з вусами бачу, — сказала Наташа, бачачи своє обличчя.

— Не треба сміятися, панночко, — сказала Дуняша.

Наташа знайшла з допомогою Соні і покоївки положення для дзеркала; обличчя її набрало серйозного виразу, і вона замовкла. Довго вона сиділа, дивлячись на ряд усе менших і менших свічок у дзеркалах, припускаючи (відповідно до чутих оповідань) то що вона побачить домовину, то що побачить його, князя Андрія, в цьому останньому розпливчастому квадраті. Але хоч як ладна була вона вбачати у щонайменшій плямі образ людини чи домовини, вона нічого не бачила. Вона часто стала кліпати і відійшла від дзеркала.

— Чому інші бачать, а я нічого не бачу? — сказала вона. — Ну, сідай ти, Соню; сьогодні неодмінно тобі треба. Тільки за мене… Мені так страшно сьогодні!

Соня сіла за дзеркало, пристосувалася і стала дивитись.

— От Софія Олександрівна неодмінно побачать, — прошепотіла Дуняша, — а ви все смієтесь.

Соня чула ці слова і чула, як Наташа пошепки скачала:

— І я знаю, що вона побачить; вона й торік бачила.

Хвилин зо три всі мовчали. «Неодмінно!;.» — прошепотіла Наташа і не закінчила… Раптом Соня відсунула те дзеркало, що вона тримала, і затулила очі рукою.

— Ой, Наташо! — сказала вона.

— Бачила? Бачила? Що бачила? — скрикнула Наташа, притримуючи дзеркало.

Соня нічого не бачила, вона тільки-но хотіла закліпати очима і встати, коли почула голос Наташі, яка сказала «неодмінно»… Їй не хотілось обманути ні Дуняшу, ні Наташу, і важко було сидіти. Вона сама не знала, як і внаслідок чого у неї вирвався крик, коли вона затулила очі рукою.